Олександр Жиго
Зізнайся, чи ти згадуєш мене?
Чи недарма тобою захлинаюсь?
Чи має сенс життя моє земне,
В якому я за тінь твою хапаюсь?
Зізнайся, чи я й досі не набрид?
А може вже набрид, того ж не знаю,
Вода та хліб – і вся вечеря.
Сідає смуток на чоло.
Хтось тихо стукає у двері.
Кого іще тут не було?
Кому і що іще віддати?!
Як по землі вас носить Бог?!
Злітають зорі зі своїх орбіт,
Пульсує тихо думка невигойна:
Моя любов неначе цілий світ,
Така ж проста, незвична і беззбройна.
Їй хочеться торкнутися небес,
Побачити що там, за океаном,
Так хочеться торкнутись твого дива,
Хоч подихом, хоч порухом долоні,
Допоки осінь світиться щаслива,
Допоки день останній не холоне.
Чужі лишити в небутті цитати,
І, відбринівши днем переболілим,
Життя мов копійка котиться,
Дзеленьк – і уже нема,
Прости мені, Богородице,
Що я його не трима.
Його запахи полинові
Тривожать буття моє…
А літо буде років через сто,
Коли вже буде соромно не бути,
До краю моря бігтимуть авто,
Кульбабок в небо рушать парашути.
А зараз – капелюхи і пальто,
На чоботи та черевики мода,
Кружляють дні і тонуть в вічнім вирі,
Душі немає спокою та миру:
Я сам тебе придумав, сам повірив,
І сам себе караю за довіру.
Комусь там, угорі, було угодно
Мене з болота смикнути за комір,
Ховаю сонце у валізу,
І недописаний рядок,
Корява місячна мармиза
Мов відгодований божок
Втулилась в перехрестя вікон
(Шука подачки? Ніби ні)
А скажіть мені, очі пусті,
Що в житті примостилися зручно,
Скільки коштують нині святі,
Ті, яких ви так любите гучно?
Вам сподобався запах смоли?
Вам смакують мелодії муки?
Із кожним кроком
Рухається далі
Та добра мить
Де світиться душа,
Де ще дитинство
Тисне на педалі
Прозора ніч, а місяця не видко
(лише відбиток зоряний у склі),
І чути як за стінами сусідка
Вже вкотре крутить фільм про Амелі.
Їй хочеться, напевне, до Монмартру,
Схвильовано почути там «je t’aime»,
Як мине нескінченність літ
І зоря упаде раптово,
Чи хитнеться для тебе світ,
Якщо згублю назавжди слово?
Як розтане далекий спів
У жаданих обіймах тиші,