Олександр Жиго
Був літній день неначе у тумані,
Блукала небом сонячна діра,
І янголи в людському океані
Ловили тих, кому уже пора.
Хитались квіти у тремтінні вітру,
І ніби ідучи на ешафот
Вітер закоханий,
Простір і тиша,
Сонячний грошик
Торгує лицем,
Обрій природа
Серпанками пише,
Як світло мене забуде,
Я хмарний вдягну жупан,
І буду тоді усюди,
Без звичок, без слів, без ран.
На землю поставлю пляму
(то буде звичайна тінь),
Гукає літо скрізь хмарини,
Кав’ярні пропонують рай,
Блищать засліплені вітрини
І сонце просить: «Не тікай».
Тримають небо огорожі,
Дахи, дерева, ліхтарі,
Злітають зорі зі своїх орбіт,
Пульсує тихо думка невигойна:
Моя любов неначе цілий світ,
Така ж проста, незвична і беззбройна.
Їй хочеться торкнутися небес,
Побачити що там, за океаном,