Світлана Костюк: Всі вірші автора

О Боже мій, а я ще й не жила,

А я ж лише «зализувала» крила,

Які недоля прикра обпекла,

Які неправда чорна обпалила…

А я лише у царстві тіней злих

Шукала світла, щоб донести людям.

І цвітом опадав з грудей моїх

Жертовний вірш, немов якийсь приблуда…

на спітнілому склі

малювала химерні створіння

із очима великими (очі ж бо кажуть душа )

десь закралась весна у осінні мої володіння

і чекає напевно різкого мого відкоша

на спітнілому склі

малювала веселку хвилясту

тихі розсипи зір у смарагдовій тиші вітрів

Ми знали і розуміли, що всі ми – смертники…

Ще більше скажу, що страшно насправді на смерть іти…

Під кулями снайпера впасти, але не зламатися,

Бо скільки, скажіть, вже можна всього боятися…

Святі небеса назустріч пливли херувимами…

І Ангели в першій колоні у крок із загиблими…

Хтось скаже опісля, що всіх нас, мовляв, підставили,

А ми просто шанс останній для вас зоставили…

Я вчителька, що того хлопця вчила,

В якого свіжовирита могила,

В яку ти і сльозинки не проллєш…

Бо що для тебе сльози матерів,

Хлоп`ята, що ішли “живцем на міни”…

Тих броників хватало половини

Аби ти свій мільйончик заробив…