Тетяна Гапонюк
Борися! Це твоє життя!
Прокинься з світу забуття!
Ти хочеш бути кимось – будь!
Не хочеш – назавжди забудь!
Твоє життя не назавжди,
Прокинься ти, прокинься ти!
Ми ніби рідні, проте
Між нами незламна стіна.
Ми помираєм, хоча
Нас ще ніхто не убив.
Ми не подібні, але
В нас повно спільних страхів.
Ми неповторні, хоча
Копій мільйони нас.
Хвилини залишились до весни
І нам лишилось тільки довести,
Що наші душі не крихкий кришталь,
Ми повні сил, ми сильні наче сталь,
Ми здатні все перемогти
Немає слів “не можу”, мусим все змогти.
Кожен момент – це справа наших рук,
Кохання вб’є тебе, дитино.
Яскравим сяйвом восени
Ти посміхнешся без причини
Прийшли, здалось, прекрасні дні.
Та все ніяк не відпускає
Той біль у грудях, так болить
Як він тебе не помічає
Душевні зміни – змінюють природу,
Хіба розкажеш ти про це народу?
Хіба існують ще слова,
Що можуть розказати яка твоя душа?
Дощ б’є у вікна – ти мовчиш,
Але в душі ти в повен голос вже кричиш!
Я так люблю гучні ридання
Без крапельки вологих сліз
Коли усі твої страждання
В душі
Я так люблю миті мовчання
Я вмію змовчати завжди
Душевні муки, поривання
Повинні жити у тобі!
Яскраве сяйво в обіймах ночі,
І ми в той час не зімкнули очі,
Які зловили те світло фари,
Ідемо вулицями, мов примари.
Твій ясний погляд тепер тьмяніє,
І я любити більше не вмію,
Не вмію мріяти і обіцяти,
Я божевільний,
я частина гри,
назовні вільний,
це ж насправді грим!
Ніби сліпий,
я йду серед полів,
зовні спокійний,
я в думках летів…
