Павло Мовчан: Всі вірші поета

Всі вірші Оригінали Переклади

« ‹

…

7 8 9 10 11 12 13 14 15

…

› »

Досвід

Нерв пам’яті, оголений літами,

вже занімів, і біль давно ущух;

і пагорб часу, мов замет, розтанув,

розмив сліди щоденних завірюх…

Що ти вчинив за дні своєї плоті

для ствердження покладених чеснот?

…І німував, і віддававсь скорботі,

ятрив байдужим пустослів’ям рот?

Павло Мовчан

Весна

Щодень тебе перемагаю:

ім’я й накреслення твоє,

що підкріпилось бростю гаю

і однослівним ручаєм.

І, вочевидь, звитяжства денні

значущі лиш для самовтіх.

Джмелі літають нестяменні,

продіркувавши злеглий сніг.

Павло Мовчан

“Росте трава, доповнюючи нас”

Росте трава, доповнюючи нас

ласкавістю, прихильністю земною,

стоїть трава, все знаючи про час,

рівняючи непам’ять прямизною…

Запліднена літаючим насінням,

споріднена, як дух з животворінням,

вона сплітає рух своїм корінням,

бо кожен крок зав’язує вузлом,

Павло Мовчан

“Чи відійшло, чи захололо”

Чи відійшло, чи захололо,

чи проминуло? Ні, ніколи!..

Якийсь рубець, якась там згадка,

що від випадку без порядку

в тобі, якому ні початку,

ні краю — вічен, мабуть, ти!

І перемішані світи,

як зерна в давньому засіці.

Павло Мовчан

З дитинства

День риштований шелестом лісу —

підіймаєшся вгору, аж очі холонуть,

і рука розгортає єдвабну завісу,

навивається шовк на долоню.

Як все видно: ясна на осонні

жінка зв’язує тіні у жмут.

І лежать валунами розмлоєні коні,

утопившись в траві і позбувшися пут.

Павло Мовчан

Казка

Хто-не-хтось, де-не-десь, з деякого царства

стрілку висмикнув з небес, мов пір’їнку з пташки;

хтось чомусь її узяв, щось чомусь згадавши,

рушники комусь хтось ткав, душу кляв пропащу,

шкуру жаб’ячу палив наповіщось люто,

каменю клубок котив, відбував покуту…

Шлях світ за очі проліг десь чогось шукати:

не знайшов, не вмів, не зміг, не здобув, не втратив…

Павло Мовчан

“Зустрів я бджілку на снігу”

Зустрів я бджілку на снігу —

куди вона летіла?

Чому біля розкритих губ

незрушно роговіла?

Зустрів я воду на льоду

при березі сипкому

і їй сказав: — Оце іду

із бджілкою додому. —

101

Павло Мовчан

До літа

Споруднику пахощів, служителю квітки,

на лицях у тебе вогніють нагідки,

видмухуєш звуки лункі в соломинку,

вимочуєш в річці надуту хмаринку.

Накинувши оком лукавим на воду,

на хвилі біжучій змальовуєш вроду.

І все тобі мало омани й ошуки:

даєш мені пензлі й сопілку у руки.

Павло Мовчан

Братові Дмитрові, якого я знаю з розповідей

Брате, холодом бузковим змальовано шибки,

і щебечуть загадково красномовні ластівки.

Нині пустка спить у хаті, розметавшись на всю шир,

засвітивши блямкуватий під бантиною «пухир».

І рука не пам’ятає ані клямок, ні дверей —

тільки попіл відгоряє, розгорта з-перед очей.

А було ж — долоні в гривах, у долонях — вухналі,

лемеші блакитноокі, смушок сизої ріллі,

108

Павло Мовчан

“Що з нами трапилось?”

Що з нами трапилось?

Дощу не помічаю…

Куди ж ми квапимось?

У далечінь безкраю…

У грудях сміх;

Дзвенять лункі колеса,

В ковтку повітря

Далечінь воскресла.

101

Павло Мовчан

“Голос, наче пожухлий листок”

Голос, наче пожухлий листок,

кружеляючи, впав на лужок,

а за ним, а за ним в дві руки

навперейми біжать дітваки.

Безголосий біжить вороний

уздовж стежки, баскої струни.

А за ним — то не порох, а дим,

біг його — молодий, молодим…

Павло Мовчан

“Малинові вершки беріз”

Малинові вершки беріз,

блакить, відтінююча ліс,

і нитка стежки через поле…

Нічого більше не треба, доле!

Хіба криничку, що без дна,

ковток духмяного вина,

корець зерна та грудку солі,

та пісню в рідному роздоллі.

Павло Мовчан