Руданський Степан
Хлопці-молодці,
Пийте, гуляйте!
Жваві дівчата,
Хлопців кохайте!
Бо весна одна —
Згадайте, люди!
І в нас другий раз
Тілько-м родилась, злая недоля
Стала, сказала без жалю:
“Будеш тужити, серце в’ялити,
тебе я тим благословлю!”
З тої години щастя уплило,
І слід недоля замела,
Звалився камінь тяжкий на груди,
Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні!
Черкніть для охоти вина!
До боку шабельку, на руки повіддя,
На ноги стальні стремена!
Не гнути нам шиї, козацької шиї,
Під тяжким залізним ярмом,
Не нюхати диму нещасного краю,
Ой чому ти не літаєш,
Орле сивокрилий?
Ой чому ти не гуляєш,
Хлопче чорнобривий?
Ой рад би я політати —
Туман налягає;
Ой рад и я погуляти —
Туга не пускає.
Світить місяць серед неба,
Зіроньки кругом,
І всі люди сном заснули,
Опівнічним сном!..
Один я лиш не дрімаю,
Край вікна стою;
І тобі, дівча, співаю
В степах, де гриміла
Козацькая сила,
Від світу-потопу
Лежала могила.
Лежала могила,
Як тая цариця,
Що ї зашептала
На сон чарівниця.
Спи, дитя моє, ти — життя моє!
Спи, дитя моє красне!
Поки сонечко не запалиться,
Поки місяць не згасне!..
Тілько щастя і долі!
Будеш цілий вік, як той чорний віл,
1
Не знаєш ти горя,
Не відаєш жалю, —
Щасливий ти, дядьку
Прохоре-ковалю!
Заліза пудами
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі…
Повій, вітре, з полуночі.
Між ярами там долина,
Там біленькая хатина,
В тій хатині голУбонька,
Не дивуйтесь, добрі люди,
Добрі люди, ви, сусіди,
Що задумуюсь між вами,
Що журюся я завсігди.
Літа мої молодії…
Що ж по тому? Що ж по тому,
Як без щастя, як без долі
Мене забудь, моя дівчино!
Спокійно жий, щаслива будь,
Цвіти хоть рожой, хоть калиной, —
Мене забудь, мене забудь!..
Мене забудь — і тяжким смутком
Не розбивай біленьку грудь:
Шукай собі коханка хутко,
Ти не моя, дівчино дорогая!
І не мені краса твоя;
Віщує думонька смутная,
Що ти, дівчино, не моя!
Ти не моя! За личко гарне
Справляє хтось колодія…
Мої ж літа проходять марне,
