Юлія Левіт
У тихий час, у добру пору
Я сяду у траві під вишнею.
Візьму я ручку і паперу гору ―
Почну творити у душі із піснею.
Згадаю про поля і маки,
Люблю вишневий сад,
люблю, коли у нім
осінній листопад.
Люблю своїх батьків,
люблю своє життя,
Задумайся над тим, що бу̀ло,
Задумайся над тим, що є.
Колись ми кожне слово чули,
Колись ми вірили, що ненависть не б'є.
Це помилкою стало в одну мить,
Все далі у простір душі ―
Там нічого не існує.
Прямуємо у ті кутки глухі,
Де сум із часом все зруйнує.
Ми будемо чужі для всіх ―
В часи, коли людині
Не хочеться нічого,
Коли печаль та сум
Грають своє соло.
Коли в житті є втрати,
Не варто думати про горе,
Не треба говорити про сумне.
Для тебе це лиш крапля в морі
І скоро крапля ця мине.
Із нами часто щось трапляється ―
Із життя запам'ятається
І до тебе прийде в певний час.
Не тільки, що добра стосується,
А й те, що колись образило нас.
І будем казати "не знаєм, забули",
У край далекий в тихий час
Піду. Ти навіть не помітиш.
Колись казали "ми" і "нас",
Тепер ― десятою дорогою обійдеш.
Ми знали ― разом завжди будем,
До долу хилиш свої очі ―
Від мене ти збираєшся піти.
Та не спитав ти, чи я хочу,
Життя з тобою зберегти.
Ти думаєш, що все дається легко,
Сьогодні уночі прийшов чудовий сон,
Він дав мені красу чарівну подивитись.
Була я у невіданих краях немов,
Я бачила метеорити, що готові битись.
Ці яскраві зорі і великий темний ліс
