Олена Коршун
Ну і що, що море льодяне
Хвилі торкаються тебе,
Сонце ховається за схил
І ти не маєш більше сил?
Ну і що, що смуток на душі,
Сльози неначе ті дощі,
Облиш, я прошу зупинись,
Залиш, прошу, того лишись.
Час невгамовний і летить
І завтра буде інша мить,
І будуть виклики нові,
І іншими вже будем ми.
Коли цвіте все навкруги
І дочекався ти весни,
Облиш погане і живи
Сьогодні, завтра і завжди...
Не опускай своєї голови,
Сонце зійде після ночі,
Хто є для мене "мій!",
Чомусь мене питаєш,
Скажу без всяких мрій
Те, що і так ти знаєш.
Це той хто поруч йде,
Мовчки ніжно пригорне,
Хто я така тобі,
Щоб "скучаю!" говорити?
Щоб твоє життя змінити?
Хто я така тобі?
Ми майже незнайомі
"Знов не права!"- мені говориш,
"Не так усе!"- мені доводиш,
Показуєш, як помиляюся,
А я така, я - сперечаюся!!
Чому вважаєш, що все знаєш,
Чому на інших не зважаєш?
Я дякую за можливість жити,
Мріяти, надіятись й любити.
Я дякую за можливість йти,
Тримати голову лиш догори,
За тих, хто завжди впасти не дає,
Розуміє, підтримує мене...
Тримайся, не здавайся,
Бо неможливого немає.
Живи, не переймайся,
Все швидкоплинне та минає.
Попри усе вперед йди,
І мрій своїх не позбувайся,
Серед метушні, проблем та негараздів
Знайди до себе шлях,
І не важливо скільки буде вгору сходів -
Кожен підйом то старт...
Ти не впадеш, бо ти є сильний по природі,
Улюблене дитя...
Все, останній раз і я забуду
І, щоб не казав, щаслива буду.
Все, назад шляху уже немає,
Там мене нічого не тримає.
Все, я ожила і вперед іду,
Згадаю, скучу, але не зверну.
Падають…
Кажуть, що падають,
на землю тихо падають
Сніги, дощі…
Згадують…
Усі ще згадують,
О, Господи, я прошу, обійми
До себе мене ніжно пригорни.
Допоможи турбот позбутися,
Довіритись тобі, забутися.
Навчи не забувати, вірити
В дива й любов повірити.
