Татьяна Юзленко
Весна сплела вінок із квітів
Перлини-роси розлила,
Туманами вночі м’якими
Вона над річкою лягла.
П’янкі духмяні аромати
Розносять вітри навкруги
Придністровські маленькі міста...
Їх історія - це скарбниця,
Що ховається в стінах Бендер -
Сулейманова таємниця?
Триста років турецькі паші
Наших пращурів катували,
Застучала осень в двери
Шумными дождями,
Залетела в окна с неба
Буйными ветрами.
Над крыльцом кряхтит рябина-
Стояв поет біля вікна,
Тримав горнятко кави,
І ланцюжок віршів живих
Повстав в його уяві.
Зоря тихесенько зійшла,
Промінчик сонця ясний
Зимовий ранок надійшов –
Земля відкрила очі.
На небо сонечко зійшло,
Промінням всіх лоскоче.
Морозець грає на щоках
Завзято і весело.
Я не хочу, чтоб слышал ты мой плач
И видел как струятся слезы
Я и сама смогла давно понять,
Что не найти друг к другу нам дороги.
Переболела, умерла, восстала
Как птица Феникс с огненной пыли
В Казахстані, в Астані,
Свято відзначають
Вісім сотень літ уже
Полководця знають!
Ось Бейбарс - дитя степів,
Вкрадений війною,
Зима взяла мене в свої обійми,
Заколисали віхоли, немов мале дитя.
Вуаллю з інію, мереживом,
Вся постать загорнулась в забуття.
Поклавши голову на плечі заметілям,
Осінній дощик проситься в шибки,
Сумуючи, стоїть він на порозі.
Мов сирота, глядить в моє вікно,
Чекаючи притулку на підлозі.
Він плаче дрібно і тремтить в пітьмі
Ніхто його не хоче прихистити,
Нічка настала, свято прийшло,
Місяць на небі світить давно.
Стишилась річка, стишився гай,
Йде до маляток Святий Миколай.
Весняний дощик сіється з небес,
Веселими сльозами плачуть роси.
Дуби в гаю чарівно гомонять,
До них берізки тягнуть свої коси.
Зелений ліс розкинув свій намет,
Під зорями нічними щось шепоче.
До бабусі їду я сніжною порою
Край дороги ліс прослався темною стіною.
Справа сосни височіють, вітер в них блукає.
В білі шуби вбрались хатки і мене вітають.
Із коминів йде димок, стелиться додолу,
А у пічечках вогонь лиже спини дровам.
