Богдан Юрковський
Під звуки дощику у ліжку,
Лежить, на грудях склавши руки,
Співає тихо так і ніжно,
Під фортепіано тихі звуки.
З м'якої постелі не встане,
Це зараз море і пісок,
Колись було прекрасним інше,
Польові квіти й колосок,
Як було весело раніше.
Це зараз фото в інстаграм,
Больше нету впринципе красивых,
Раздерая руки до крови,
Мне бы дать всего немного силы,
Сделал всё бы для твоей любви.
Горы бы сметал махнув рукою,
Синє небо і зорі, синій птах, що у небі літає,
Синій кит що блукає у морі, синій дід шо горівку шукає.
Ти єдиний такий бліднуватий, а всередині сірий мов дощ,
А в околицях міста у хаті, мама жарить зажарку під борщ,
Ти можеш хоч на хвильку прилягти,
Ти можеш не писати кілька років,
Ти можеш все забрати і піти,
Мене розцілувати з усіх боків.
Ти серце можеш викинуть моє,
Не боюсь уйти из жизни даже самых близких людей,
Ведь моя жизнь вовсе не их собачье дело.
Уверяю, что если тебя и должно что-то греть,
Это вовсе не моё очень странно холодное тело.
Сидеть вместе под ливнем, утопиться в слезах,
Одним прекрасным летним днём,
Моя позиция ясна,
Вот как-то встретились вдвоём
Два самых странных существа.
Он был не то чтобы дурак,
Бажання стають все дедалі скромніше,
Деталі все більше кидаються в очі,
Я цей невеличкий по розміру віршик,
Писав на останніх словах серед ночі.
Я виріс в тіні та не рвався назовні,
Ты помнишь кем хотел ты стать?
Лазурным берегом укрыться,
Залечь на дно и тихо спать
И обо всём на век забыться.
Хотел проснуться невзначай,
Забылся я, проснувшись невзначай,
Забылся и сквозь берега Днестра,
Моя душа летит, давно скучая,
Хотел бы повидать я те места.
Так монотонно снова дни проходят,
В небе в такт запоют серебристые птицы,
Светит солнце так ярко, что веки прикрыв,
Не могу рассмотреть я их кислые лица,
Не могу успокоить желаний порыв.
День проходит и с радостью сны забывая,
Тобі, напевно, все одно,
Гарячим світлом в синім небі,
Як у ставочку білий лебідь.