Богдан Юрковський
И горы с плечь. Среди туманов,
Сияя золотым мечом, увы, но я тут не при чём,
Шёл рыцарь с весткою желанной,
Ведя дружину за плечом.
Шёл весь в крови и Боже правый!
Під звуки дощику у ліжку,
Лежить, на грудях склавши руки,
Співає тихо так і ніжно,
Під фортепіано тихі звуки.
З м'якої постелі не встане,
Горит внутри всё, и не зря
Болит, как вдруг на раны солью
- Всего лишь лучшие друзья,
То, что вчера считал любовью.
Наш мир печален и жесток
Зеленоокий птах на підвіконні,
Чекає ранньої весни,
Моя душа — твої долоні,
Мої вірші — твої казки.
Тихенько пісню заспіває,
Чується запах жовтневого вітру,
Листя почало вже падати з неба.
Хтось запитає чи в бога я вірю,
Я відповім - мені віра не треба.
Сів я на лавочку десь біля хати,
Такий приємний теплий вітер,
Гаряча кава на сніданок,
А я стою у полі квітів
І знову настає світанок.
Ті помаранчеві тюльпани
Синє небо і зорі, синій птах, що у небі літає,
Синій кит що блукає у морі, синій дід шо горівку шукає.
Ти єдиний такий бліднуватий, а всередині сірий мов дощ,
А в околицях міста у хаті, мама жарить зажарку під борщ,
Чому зазнавши болю, знов один?
Чому сумуєш? Знав що так і буде,
Бо різні на землі бувають люди,
Хтось демона дитя, хтось божий син.
І знов сумуєш, рот прикрив рукою,
Так тепло самому и сегодняшний день
Мне напомнит о счастье, тем более,
Я люблю одиночества серую тень,
Это то, что родное до боли.
Лёгкий снег тихо падал на белую шапку,
Ты плачешь третий день подряд,
Разглядывая мои фото,
Глаза уже давно болят,
И всё закончится вот-вот.
Ты так мечтала старость встретить,
Не боюсь уйти из жизни даже самых близких людей,
Ведь моя жизнь вовсе не их собачье дело.
Уверяю, что если тебя и должно что-то греть,
Это вовсе не моё очень странно холодное тело.
Сидеть вместе под ливнем, утопиться в слезах,
Как я когда то в детстве написал,
Как я боялся в мыслях потеряться,
Я не хотел быть взрослым, но я стал,
Ходить по миру, прыгать и смеяться.
Я вырасту и стану чуть тупее,
