Максим Марков
І знову чутно звук поразки,
і стукіт серця знову нароста.
Лише на мить ті були зняті маски,
і знов здригаються холоднії вуста.
Кажете ні, які ж це звуки щастя,
І ніби восьме диво світу,
своєю вродою узяла.
У пастку серце з заповіту,
ніби у пути зав'язала.
Своєю посмішкою милой,
Любили, і любилися,
сварились і мирилися,
отак і ми родилися,
в обіймах у сім‘ї.
Кохані, і в коханні,
Весняні ночі просочились шармом,
запах цвітіння в перемішку з димом.
Такі моменти залишились шрамом,
в душі, у серці, в склянці теплим джином.
По венах протікають сумні співи,
Мої руки ще пахнуть тобою,
і цей запах не зникне нікуди.
Не відмити його ні водою,
ані кров‘ю, що б‘є у груди.
Мої очі ще знають твій погляд,
Не питайте у мене про смак,
на дівчат і жінок типажі.
В написанні про це я мастак,
що у храмах тріщать вітражі.
Кучеряві, короткі чи довгі,
На кладовищі, між могил,
у свіжій ямі, на землі.
Хрестами всіяно де схил,
між давніх склепів у імлі.
Лежав і був, мов не живим,
Відріж свій біль,
скоси печаль,
і викинь серце у вікно.
Хай звідусіль,
плете спіраль,
Какая нежданная встреча,
ошибочку я допустил.
Пишу этот стих целый вечер,
перо здесь не требует сил.
Мои щёки окутал румянец,
Піднімем ріг, наповнений вином,
ніби в останнє бачимо ми сонце.
За кілька мить накриє нас воно,
бажання жити довгий сон цей.
І натовп запалає диким криком,
Прошу, зніми ту скляну маску,
що закриває істину твою.
Відкрий себе, прошу тебе, будь ласка,
лице в крові, очі були в бою.
Розбий її на тисячі уламків,
Вона не завжди ідеальна,
але з тобою, неважливо.
І коли спека аномальна,
і коли дихать неможливо.
У сніг лапатий і у зливу,
