Максим Марков
Я темряву люблю, у зорях ночі,
у ній не видно зовнішніх ознак.
Лиш контури і силуети неохочі,
для них я безтілесний одинак.
Під зорями не маємо різниці,
І ти - моя гламурна киця,
мене так вабить обрис твоїх губ.
Між нами тихо жевріє кориця,
де вперше цілувались стояв дуб.
Вродлива, хитра діва, мов лисиця,
І перша ніч у незнайомих стінах,
що стануть рідними, лише через три дні.
Як висохне вся фарба на картинах,
що малювало серце в рідині.
Нові стежки, незвідані дороги,
Я брехав, і робив це красиво,
та найбільше брехав собі.
Та моє існування, не диво,
має сенсу, як моря в трубі.
Я брехав, і забув де є правда,
За тебя я продал бы рояль,
перо, чернила и скрипку.
Что б лица с твоего вуаль,
я снимая увидел улыбку.
От любви написал бы роман,
Нічні думки здійняли знову бунт,
вже місця мало їм у тій макітрі.
Ніби з-під ніг там зник і навіть ґрунт,
і кольорів немає на палітрі.
І подушка відчує ріки сліз,
Гіркі події відбуваються щодня,
ми їх приймаємо сумлінно, чи сльозливо.
І неважливо ми знайомі, чи рідня
у цьому світі не побачим тепле диво.
Історія все йде у ритмі танго,
Дякую вам, що дарували мені сльози,
забув їх смак і вид не пам'ятав.
В руках застрягли колючки від рози,
своє життя і щастя не спіймав.
Дякую вам, хоч не були ви щирі,
Сойти с пути смогу в любой момент,
это не сложно, времени не много.
Всего верёвка, мыло, табурет,
залезть в петлю и перекинуть ногу.
Но жизнь одна, и попытаться стоит.
У деревах, за каштанами, кленами,
я ховаю себе від дощу.
Проживаючи миті за сценами,
думи легкі вже не відпущу.
Кожна крапля, що падає з неба,
Давай стріляй,
знаю, що знов промажеш,
як ще колись по кнопці блокування.
А якщо влучиш,
то не помру, не страшно,
І небо плаче, бачить мою біль,
вітер реве, як чує мої крики.
На мої рани потрапляє сіль,
щоразу, коли бачу давні пики.
І хвилі піднімаються від суму,
