Максим Марков
І краще пізно, ніж ніколи,
та не скажу тобі тих слів.
Що мою душу, мов шипами,
кололи сотні довгих днів.
До твого серця не торкнуся,
Я на землі,
ти на орбіті.
Між нами відстань,
в сто надій.
Руки мої,
Она вскрылась сегодняшней ночью,
пока я так невинно спал.
Свою душу измучала волчью,
я с утра пробежал весь квартал.
Я избил полицейского в форме,
Я проткнул свою руку шилом,
и от боли ладонь занемела.
В настроении дико паршивом,
я не знал что она так умела.
Одно слово - как пуля навылет,
Я хочу в обіймах твоїх потонути,
усе в цьому світі скоріше забути.
Моя незрівнянна, кохана перлина,
красуня весела, най сонячна днина.
Ти ніби наркотик, моя евтаназія,
Я брехав, і робив це красиво,
та найбільше брехав собі.
Та моє існування, не диво,
має сенсу, як моря в трубі.
Я брехав, і забув де є правда,
Отличный день, чтобы жить,
и чудесный, чтоб умереть.
Зачем миру песчинкой служить,
но в нём ничего не уметь.
Шикарный день, для прогулки,
Якби ти була сигаретою,
скурив би одним затягом.
І ніби в холодному морі,
я був би твоїм варягом.
Ковтком вогняної води,
За тебя я продал бы рояль,
перо, чернила и скрипку.
Что б лица с твоего вуаль,
я снимая увидел улыбку.
От любви написал бы роман,
Нічні думки здійняли знову бунт,
вже місця мало їм у тій макітрі.
Ніби з-під ніг там зник і навіть ґрунт,
і кольорів немає на палітрі.
І подушка відчує ріки сліз,
Не гральні карти і вино,
розум, характер, мов пантера,
очі - кришталь, душа - кіно,
досі сама, без кавалера.
Вродлива відьма молода,
Останній рік у рідних стінах,
і далі вже не школярі.
А випускний, мов по годинах,
чекатиме на нас в цьому дворі.
Останній вальс, і сміх і сльози,