Максим Марков
Ешь мою любовь,
я буду голодать.
Себя увидел вновь,
боюсь всё потерять.
Пей тихо мою кровь,
Я тебе ще не вбив, бо сам ще живу,
я не вірю у те, що це все наяву.
Я герой, ти мій меч, що розріже й мене,
я не знаю ні де, ні коли це мине.
Ти Полярна зоря, серед хмар у ночі,
Любов - глибока рвана рана,
на тлі людького серця й тіла.
Поруч тепер вже не «кохана»,
в тіпьмі нічній сховатись хтіла.
Нічні поля і силуети лісу,
І ти - моя гламурна киця,
мене так вабить обрис твоїх губ.
Між нами тихо жевріє кориця,
де вперше цілувались стояв дуб.
Вродлива, хитра діва, мов лисиця,
А я досі ще вас двох не забув,
серед неба ви цілі сузір'я.
Я сам винен, що довго так бовдуром був,
і вже вирвав усе своє пір'я.
Як ви там, я не знаючи, вірю у те,
Давай на відстані,
у сотні миль.
Ми обміняємось,
повітряним цілунком.
І лиш тоді,
Я всё вижу по твоим глазам,
и нету смысла больше врать.
Поздно жать ногой по тормозам,
спорткар любви разбился, не собрать.
В твоих бездонных глазках вижу страх,
Я знаю, тобі болить,
я бачу, як ти це тримаєш.
Тобі стало так важко ходить,
на плечах сотні дві підіймаєш.
І думки, і слова, і події ж,
Зі святом привітав би,
але бар‘єр стоїть.
Ні слова не сказав би,
але душа кортить.
Бажаю щастя й жити,
Змішай отруту і сухе вино,
я вип'ю все, великими ковтками.
Таке солодке, вб'є мене воно,
ти полиши мене з червоними квітками.
Дістань ножа, всади мені у груди,
Суцільна темрява і тиша,
повільний ритм серцебиття.
Тужливі суміші мелодій,
від них немає укриття.
Нічні кошмари і безсоння,
Куй власний розум,
стали своє серце.
Хай стрімко по венам,
кров з вольфрамом несеться.
Гартуй своє тіло,