Максим Марков
Пусть всё катится к чёрту,
я знал.
Я прижму себя к борту,
в финал.
Ни к чему мне жалеть,
Гірка…
Я в бій пішов за тих, кого любив,
і ними був убитий поза боєм.
Я вільними дорогами ходив,
і там колись був названий «героєм».
Якби я був поетом,
то написав вірша,
були б думки ці платні,
то був би без гроша.
І був би музикантом,
Як я помру, то на могилу,
принось дві склянки, і одна.
Нехай стоїть, наполовину,
свою ти наливай сповна.
Ділися радощами, горем,
Який же чудовий ранок,
як красиво співають пташки.
Ні мотузки немає, ні склянок,
і на місці мої кишки..
От би чаю з лимончиком,
десь на березі моря.
з печивом, цукерок горщиком,
і ніколи не знати б горя.
От би квасу з кухоль чи два,
Я помню тебя,
ищу всё глазами,
твой облик, твой вид,
пред собою глядя.
Ты будто мираж,
Лиш не наврочити б на наш зв'язок,
ваша помада у очах моїх палає.
До поцілунку нам залишився лиш крок.
і що робити з цим, нажаль не знаю.
Тендітні руки на моїх плечах,
І небо стало ясніше,
і хмари розійшлися в різні боки.
Коли лиш я знову побачив,
твої червонілії щоки.
І ночі стали світліші,
Вона лиш статуя богині неземної,
а я - примат, що тільки з пальми зліз.
Милуюся я нею лиш одною,
тут тільки я, вона і теплий ліс.
Із каменю космічного ґатунку,
Вітаю вас, мій любий друже,
як ваші справи, як ви сам?
Мені навколо все байдуже,
думки дарую небесам.
Я скучив за вечірнім сміхом,
Ваше життя - суцільна лажа,
не бачу сенсу плити по шаблону.
І доки хтось стирає з пики сажу,
з келихом квасу йтиму до балкону.
Я не бажаю жити до століття,
