Максим Марков
На скрипучому ліжку,
серед ночі, живий.
Складаю думок доріжку,
поки ніж на столі кривий.
Не манить і не чарує,
І ти - моя гламурна киця,
мене так вабить обрис твоїх губ.
Між нами тихо жевріє кориця,
де вперше цілувались стояв дуб.
Вродлива, хитра діва, мов лисиця,
А я досі ще вас двох не забув,
серед неба ви цілі сузір'я.
Я сам винен, що довго так бовдуром був,
і вже вирвав усе своє пір'я.
Як ви там, я не знаючи, вірю у те,
А сонце вже давно не сходить з неба,
ховається за хмарами роки.
Деревам його промені так треба,
на них кричать, хитаючись круки.
Краплі дощу великі і холодні,
Я всё вижу по твоим глазам,
и нету смысла больше врать.
Поздно жать ногой по тормозам,
спорткар любви разбился, не собрать.
В твоих бездонных глазках вижу страх,
Отличный день, чтобы жить,
и чудесный, чтоб умереть.
Зачем миру песчинкой служить,
но в нём ничего не уметь.
Шикарный день, для прогулки,
Зі святом привітав би,
але бар‘єр стоїть.
Ні слова не сказав би,
але душа кортить.
Бажаю щастя й жити,
Змішай отруту і сухе вино,
я вип'ю все, великими ковтками.
Таке солодке, вб'є мене воно,
ти полиши мене з червоними квітками.
Дістань ножа, всади мені у груди,
Куй власний розум,
стали своє серце.
Хай стрімко по венам,
кров з вольфрамом несеться.
Гартуй своє тіло,
Хворий кінь стоїть,
вершника поруч немає.
Цінна все кожна мить,
він тихо собі помирає.
Апокаліпсис вже зупинили,
Збери мене з долонь, повних уламків,
склади ж ти пазл з моєї душі.
Скільки мине ночей, і скільки ранків,
не знаю я, лиш тріск в пустій тиші.
Візьми побільше клею і турботи,
Як я помру, то на могилу,
принось дві склянки, і одна.
Нехай стоїть, наполовину,
свою ти наливай сповна.
Ділися радощами, горем,