Максим Марков
Моє лице палає дужче сонця,
від жару плавить мозок, барвить шкіру.
Аж на ходу слова всі забуваю,
пливу від почуттів, не бачу міру.
Емоцій різнобарвних вистачає,
Моя душа черства и недалёка,
и в ней ты не увидишь ничего такого.
Я пуст, будто пакетик из-под сока,
из меня толку миру никакого.
В мои глаза ты не смотри, не надо,
Я сам опинився на їхньому місці,
та не сумно мені, і не байдуже теж.
Бо черствішим єством володію на кістці,
і моя порожнеча не відає меж.
Та у цій неосяжній темряві духу,
Я ублюдок без доли ума,
моё сердце - песчаные камни.
Проживай эти дни не сама,
только не приближайся ко мне.
Я горю, будто я оригами,
Сьогодні я вперше побачив зорі,
на мій дикий подив вони були прозорі.
Такі, мов медузи, не в морі, а в небі,
пливли небосхилом, мов слова на папері.
Сьогодні ти вперше побачила місяць,
Там, де зорі сяють яскравіше,
і навколо чистий горизонт.
Там і серце б‘ється повільніше,
у душі відновлюєш ремонт.
Я ревную тебе жахливо,
я від гніву згораю і плавлюсь.
Обіймаю тебе так хтиво,
а на відстані вже розсипаюсь.
І від того, що сам хвилююсь,
Простягну тобі руку - тримайся,
простягну пістолета - стріляй.
Поки поруч стою, не лякайся,
ти цим світом прекрасним гуляй.
Простянгу тобі лезо - так ріж,
Слова на смак, як цукор,
та гострі, ніби лезо.
Їх неможливо слухати,
і думати тверезо.
Слова чужі солодкі,
Пізно думати про кисень в глибині,
темніє у очах, навіть у світлий день.
Останній поїзд від'їздить в вогні,
не заспівати нам разом пісень.
Згаяний час не повернути долі,
Скажи..
Навіщо тобі ангельські крила?
Розмова через храму вітражі,
їх розправляєш нібито вітрила,
ми в задзеркаллі ніби міражі.
Яким запахом твоя любов,
який аромат у кохання?
Шоколад, цигарки, чи вино,
ягід, квітів, повіття із рання?
Чи пахучі твої почуття,
