Максим Марков
Поет забув принцеси голос,
тендітні руки, ніжний сміх.
Усе - лиш спогади розлуки,
лишився всіх останніх втіх.
Змив її запах з серця й тіла,
Колись, так починалась велика помилка,
але це не зупить мої руки.
І що з ними робити я не знаю,
зв‘язати, чи відтяти для науки?
Їх не зупинить навіть втрата крові,
Втопи мене в своєму морі,
один з найкращий моїх снів.
Я прокидатися не хочу,
таки і спав би сотні днів.
В твоїх обіймах потопаю,
Прошу, зніми ту скляну маску,
що закриває істину твою.
Відкрий себе, прошу тебе, будь ласка,
лице в крові, очі були в бою.
Розбий її на тисячі уламків,
Прокинутися.
Встати.
Покурити.
Проіснувати.
Знову.
Повторити.
Із мармуру звела собі гніздо,
цивілізація високої культури.
Де місце бруду і болота дно,
де у душі майже усі потвори.
Висока справа - вить життя,
Очі не брешуть,
ніби дзеркало в душу,
тлумачать усе,
що так палко ховав.
І з сотні думок,
Ми з вами ніхто,
ніби щось незбагненне,
спокійними кроками
йдемо в пітьму.
І ніби шаблі,
Я кричу «на добраніч, цей Світ!»,
і лиш чую своє «вже світанок!».
Я усім передам лиш «привіт»,
не прокинусь я більше на ранок!
Прошу, прошу залишся,
не треба нічого робити.
Скажи, чого ти боїшся?
врятуй, я не хочу жити.
Прошу, говори зі мною,
На тебе як дивлюся,
втрачаю знов свідомість.
Нікому не корюся,
але тобі натомість.
Від посмішки твоєї,
Найкращий день - якого не було,
найкращим днем є той,якого не торкались.
Барвисте дитинство давно загуло,
як сильно би всі цього не боялись.
Життя колись кожного з нас обпекло,