Сергій Біленький
Мовчати краще, ніж казати,
Думки померли не вродивсь.
Твої слова - твої ж і ґрати,
Тож падай вниз, тож падай вниз.
Ти вже всередині плодами
От тобі скарбів мапа,
Швидше шукай, нумо!
Будеш стрибати, як мавпа,
Як тобі бачить це, думо?
Що ж він? Усе переплавить?
Мене гнітить, блювати тягне
Від цих вітрил, розірваних на бруд
Як дерево, в воді ще хтось розм’якне
А я один на висмішку, на люд.
Як з шкіри хтось взуття кроїти буде
Я ходжу завжди сотнею кімнат,
У кожній є вже власна роль для мене,
Я сплутав ролі, все, як каземат,
Пробачте всі - тут буде nota bene.
Мій ґлузд мене лишає сам на сам
Годі молитись божкам!
Їх не публікують у пресі
Кожен піддасться грішкам
Для пошуку свого Нессі.
Та на дні ні золота, ні монет
Я не бокал, щоб чекати блиску,
Що ж, в мені контраверсійно все
Ти не знайдеш ні малого зиску,
Бо течія мене вглиб занесе.
В гавань вірну корабель–зрадник
Мовою поглядів та теорій
Я не відкрию тебе собі
Серед мільйонів чужих історій
Краща за всіх та, що в боротьбі.
Ця боротьба не за берег моря,
Тобі й без волі дихать легше
Втрачати нічого , мабуть,
Але коли кохаєш вперше,
То ніби бачиш світлу путь.
Цей перший погляд, перші сльози,
Від холоду німіють душі наші
Серед цих тіл, що втратили життя,
Нас вже нема, ми вже пропащі
І хай ми стерті крізь буття.
Про тих, хто зник з землі у тиші,
Може, навколо нас квіти,
Може, навколо нас ґрати,
Максимум, що ми можем – жити,
Мінімум, що ми можем – вмирати.
Вічні питання за пляшкою рому,
Засурміли труби в мить жахливу,
Що ж тобі потрібно ще в похід?
Хтось зі скептицизмом каже диву:
«Я б не встиг воскреснути без слів».
У реалій кам’яні основи
Я граю на ґратах мелодію волі,
А що ще робити невільним птахам?
У дикій гонитві, без рідної долі
Шукаю у стінах я місце ногам.
Хвиля буремна, сльозина темна,