Сергій Біленький
Мовчати краще, ніж казати,
Думки померли не вродивсь.
Твої слова - твої ж і ґрати,
Тож падай вниз, тож падай вниз.
Ти вже всередині плодами
Мене гнітить, блювати тягне
Від цих вітрил, розірваних на бруд
Як дерево, в воді ще хтось розм’якне
А я один на висмішку, на люд.
Як з шкіри хтось взуття кроїти буде
Тобі й без волі дихать легше
Втрачати нічого , мабуть,
Але коли кохаєш вперше,
То ніби бачиш світлу путь.
Цей перший погляд, перші сльози,
Я ходжу завжди сотнею кімнат,
У кожній є вже власна роль для мене,
Я сплутав ролі, все, як каземат,
Пробачте всі - тут буде nota bene.
Мій ґлузд мене лишає сам на сам
Годі молитись божкам!
Їх не публікують у пресі
Кожен піддасться грішкам
Для пошуку свого Нессі.
Та на дні ні золота, ні монет
Я не бокал, щоб чекати блиску,
Що ж, в мені контраверсійно все
Ти не знайдеш ні малого зиску,
Бо течія мене вглиб занесе.
В гавань вірну корабель–зрадник
Мовою поглядів та теорій
Я не відкрию тебе собі
Серед мільйонів чужих історій
Краща за всіх та, що в боротьбі.
Ця боротьба не за берег моря,
Від холоду німіють душі наші
Серед цих тіл, що втратили життя,
Нас вже нема, ми вже пропащі
І хай ми стерті крізь буття.
Про тих, хто зник з землі у тиші,
Може, навколо нас квіти,
Може, навколо нас ґрати,
Максимум, що ми можем – жити,
Мінімум, що ми можем – вмирати.
Вічні питання за пляшкою рому,
Засурміли труби в мить жахливу,
Що ж тобі потрібно ще в похід?
Хтось зі скептицизмом каже диву:
«Я б не встиг воскреснути без слів».
У реалій кам’яні основи
Я граю на ґратах мелодію волі,
А що ще робити невільним птахам?
У дикій гонитві, без рідної долі
Шукаю у стінах я місце ногам.
Хвиля буремна, сльозина темна,
Вітер тікає від себе у спогади,
А мені скористатись досвідом цим?
З новим десятиріччям зміни свої погляди
Те, що зараз й моє вже не буде моїм.
Слово в кімнаті сидить, звати Вірити