Pafton Nalsky
Писець на пургу щиріть зубки : вкушу.
Хутро дибки, очі швидкі, в пащу б рибки.
"Цип-цип, дрібнота, розгулялося моє у-шу!
Підкрадусь тишком-нишком, когітки навшпиньки.
Мишу бачиш, ні? Оптика в ціні. Гризуни, де ви?!
Зіллюся зі снігом-оберігом.
Десь простір є: в думках або за рогом,
Між натовпу байдужого тілами,
Й самотністю, що здатне отруїти.
У місці тому варто намагатись.
Там назавжди без нервів і образи,
«Покинем город знойный, Саш…».
Ну как с тобой не согласиться?
В лесу открылся вернисаж,
Ковровою дорожкой ситца
На спелых ягод маячки,
"Хто з них крутіший?"– мовлять. Отакої...
Світ деградує просто на очах.
Стає героєм, хто в ефірі скоїв
Кривавий та невичерпаний жах.
Самці-гравці кремезної статури,
Узел галстука отпущен,
Откупорена Шампань,
Не остыл и злишься пуще?
Перестань.
Ночь. Оплыли канделябры,
Дивує грудень: сніг навпіл с дощем,
Навколо все, мов ковдра, накриває.
Земля, вологою наповнена ущерть,
Дасть врожаю в казацькому цім краї.
Перед вікном схвильоване дитя :
***
Найзапекліший біль
Пройде
З часом лишеться
Де-не-де
У думках та серцях
Заунывная волынка
Будит вересковый дол,
К рукоделию приникла
Швея в платье голубом.
Старый сквайр у камина
Сельские девушки, смеясь, играют со снегом,
Лепят истукана, бросают друг в друга холодные комья.
И никто из них не вспомнит об умершей подруге,
Чья могила занесена вчерашней метелью.
Сонечко над стріхами людям на втіху затрималось трохи
мов д'як у Солохи.
Сонцеворот, щоб повнився Род, йде в народ.
На Спиридона ночі нема поклону, хоч снігу повно.
Засипа двори, посіва городи. Не труси вже, годі!
Дітлахам в нагоді : жбурляють сніжками, бігають стежками,
За снежность зим и северность сияний,
За свежесть щек и дремлющую ель,
За свет звезды полярной утром ранним,
Благодарю, архангел Уриэль.
За терпкий вкус смородиновых кущей,
Пузатий Пацюк,
колишній байстрюк,
Роззявляє пащу серед прокурених хащей.
Жодний характерник не підніме вареник,
Поглядом хитрим,
кашлем-кахикою,