Тінь ...
Сиділа доля край дороги,
Чекала кращої доби,
Натерла бідолашна ноги,
З обличчя спала від мольби.
Молила Бога сили дати
Знайти сірому-жебрака
І хай для мене щастя не дано,
Нехай страждати змушений до скону,
Я проживу свій жереб все одно,
До подиху останнього й прокльону.
Я все переживу що Бог послав,
Гризоти, муки, відчай, біль і сумнів,
Зима холодна мов самотність
Приречена на тоскний сум.
Морозить душу остаточність
Не здійснених бажань і дум.
В польоті впала змерзла мрія
Ущент розбивши сенс життя.
Знову падіння душі у безодню,
Знову обірваний вкотре політ,
Знову докори на волю Господню,
Знову на серці і камінь і лід.
Кров застигає, холоне, твердіє.
Погляд скляний з потьмянілих очей.
В небі синім сонце сяє
Посмішкою свята,
На добро благословляє
Світло розілляте.
Променям радіють люди,
Йде весна з розмаєм,
Для всього є межа й пітьма і світло
Пронизують безодню навпростець,
Між ними на краю життя розквітло
Яке подарував нам Бог-отець.
Спочатку слово й з ним Адам і Єва
З'явилися у божому раю,
Розірвалася душа на шмати
Як дійшла до мене звістка що ти
Свою голову на груди схилив
Коли кров за рідну землю пролив.
Виглядала тебе сину шодня,
Йшла шукати будь-коли навмання,
А. Пушкин
"Евгений Онегин"
Роман в стихах
(1823 - 1831)
У скорботі свічка догорає,
Полум'я тріпоче на вікні,
Біль Голодомору визирає
Обрисом померлих на стіні.
За мільйонами очей голодних
Правда неспростовна постає,
В конце концов я вам не должен ничего.
Под этим небом в этой жизни все мы люди.
Я не отдам ни мига счастья своего
И пусть меня за это Бог сурово судит.
В конце концов вы ничего мне не должны.
Мне ни секунды счастья вашего не надо.
Недавно тихим вечерком
Пришел гулять я в рощу нашу
И там у речки под дубком
Увидел спящую Наташу.
Вы знаете, мои друзья,
К Наташе вдруг подкравшись, я
Мой Бог ...
За что мне жизнь такая суждена,
Что рвёт на клочья душу тишина,
Что в плен печали радость отдана,
Что лишь сквозь ненависть любовь видна
Как отражает Солнца свет Луна ...