Наталія Кашуба
«Жінок багато, а для мене ти єдина,
Кохана, ніжна, чиста, як дитина!
Enigma, miafina, таємниця!
Кохання – скарб, а серце – то скарбниця», –
Ти стверджував. Я вірила. Наївна!
Ти принцип мій, я була тобі вірна.
Рожевий туман усе покриває,
А серденько правду старанно ховає.
Той згубний туман покриває усе.
Ти трохи запізно дізналась про це.
Розвіявся цей смертоносний туман.
Невже ти не знала: слова - це обман,
Оченько моє, будь завжди суворе,
Навіть коли в полі твого зору
Лиш моря зі сліз, з болю гори
І хижак, що зветься страхом тяжкохворих.
Сила весь твій відчай переоре.
І погасне жаль так, як гаснуть зорі,
Плаче Незабудка. Холодно в кімнаті.
Важко Незабудці, бо не може спати.
Зірвана жорстоко, крики не почуті.
Це якась помилка! Так не може бути!
Зв’язана преміцно, стогне у неволі.
Скільки ще помилок їй допустить доля?
Нелюблячий коханий всю правду приховав.
Хто зараз не кохає, ніколи не кохав.
Хто зараз не втікає, ніколи не втече.
Тебе від невзаємності вже серденько пече.
Ти шукала в брехні філософські слова.
Варто знищити те, чого нема.
На вулиці зустріла одного свого друга:
«В житті моїм, шановний, настала чорна смуга.
А смуги дві існують, їх кожен розрізняє.
Ні чорної, ні білої ніхто не обирає.
Біда живе для того, щоб кожен міг здійснити
Свою чарівну мрію – на краще світ змінити.
У місті, місті тихому, куди війну приніс,
Росли собі незламні ми, і гнів із нами ріс.
Зрослись тілами й душами – і народилась злість.
А злість ця справедлива дає нам безліч сил,
Хоча й летять ракети до нас, в надійний тил.
Від любові до ненависті кроків небагато.
Це на 100% правда, змушена сказати.
Від любові до ненависті усього два кроки.
Щиро вдячна тобі, доле, за такі уроки.
Зараз я ненавиджу, а тоді любила.
«Залишися ще на хвильку», - подумки просила.
Кохати незважаючи на зраду… Для мене ця умова не проста.
Для мене ти один-єдиний, а я для тебе лиш одна зі ста.
Піди по сіль, бо нічим обробляти рани.
Нехай відчую біль ще раз, коханий.
Нехай… Я чула, що в житті усе минає.
Можливо, й добре, що по-різному буває.
Ні волі, ані сили волі
Не маю я, одна у полі –
Не воїн.
Здається, я і досі в школі,
Вивчаю формули любові,
А нас у класі тільки двоє
А біль твій меж чітких не має,
Всі простори думок займає,
Що червоніють у вині,
Яке ти п’єш на самоті,
Аби розвіять гнів і тугу,
Що би там не трапилось, ти не забувай:
Як вона кохає, то і ти кохай.
Як вона радіє, то і ти радій.
Нищити стосунки першим не посмій.
Так, жінок багато, та вона одна.
Це твоя принцеса, фея чарівна.
