Анатолій Черняхівський
Розтанув в темряві вокзал
І силует твій на пероні.
Твоя непрохана сльоза
Скотилась у моє безсоння.
Ходить серпень ногами босими
По укритій росою стерні,
Світанково видзвонює косами
Обжинкові співає пісні
На твоїх островах - знову осінь,
Знов тумани й дощі безкраї…
Я тобою живу і досі,
Я єдину тебе кохаю!
В тебе інші тепер висоти,
Інші друзі вже й інші маршрути...
Безвимірний світ незатишшя,
Огорнутий мороком тайн, –
За вікнами майже тиждень
Ми, власне кажучи, й самі не пам"ятаєм
Причин образ. Та і не в тому суть.
Нас все одно щось вперто розділяє,
Щось не дає образам тим заснуть.
Природа вся у падолисті...
Повторно-неповторна мить...
Над занімілим древнім містом
Осіннє вогнище горить.
Палахкотять красою клени
Містечко юності на спогади багате…
Хоч в ньому скрізь модерний неоліт,
Відчуй себе чарівником
Осінньої казковості
І напиши одним рядком
Сюжет такої повісті.
На мить біг часу зупини
Сріблястий місяць в небі плив
І малював деревам тіні.
Народжувались дні осінні
На перехрестях літніх злив.
Довершеність ліній жіночого тіла -
То найпрекрасніше диво із див,
Бо, певно ж, Бог знав, чого жінка хотіла,
Коли він її творив!
