Ірина Вірна
Промайнули хмари. Радість-райдуга сіяє.
Зникла туга вся. Мир наш розквітає.
Серце веселиться - світла чистота,
Якщо морок згинув, шум буденного життя.
О дивний світе! Ти для мене - океан і глибина.
не чіпай мене руками
й пальцями душі струн не торкайся
я кричатиму-верещатиму
тільки б утекти від розпачу
я прошу тебе: закохайся
в іншу цивілізацію
Муркотить на вушко і шепоче тихо
Вітер серед листя: проганяє лихо.
Прислухайсь до тиші та примружуй очі,
І прийде до тебе казка серед ночі.
Зацвітуть яскраво хмари, місяць, зорі.
...А я думками біля тебе...
Цілую очі і волосся.
Коханий мій, ненаречений,
Разом нам буть не довелося.
І наесні, коли квітує,
Є чудові прекрасні вірші
про природу, мрії, кохання.
А бувають рядки-рими інші,
що несуть в собі присмак страждання.
І слова ці, вплЕтені в жмуток
Сплетіння візерунків слів.
Раптова ніжна мелодійність.
Мереживо незвичності затягує у сни,
Руйнує звичну буденну надійність.
Як ти могла? А як ти міг?
Читати між рядків прозріння:
Ти зраджуєш мене із вітром:
Тримаєшся із ним за руки,
І той тобі шепоче в вухо,
Що тільки він тебе обсипле квітом…
Покажи мені щось нове!
Звільни від роздумів і розпачів,
Затягни в байдужі потреби,
Ігноруй волання та оклики.
Негайно покажи щось цікаве!
Я - слово. Чуєш ти мене?
А може зараз ти мене читаєш?
Я - слово. Перше, що створив Господь.
А ти мене по звуках упізнаєш?
Я - слово. Дар людський,
для всіх у світі мов.
Як часто змінюємось ми
У своїх мріях-сподіваннях?
Чекаємо на зміни ті,
занурюючись у страждання?
Як я змінилась за цей рік?
Зірка пізня чаклує у небі,
Гукає до себе ранкову зорю.
Місяць палає перед тим, як умерти,
І пісню співає останню свою.
Ні, то не місяця плач – соловейка,
Із мене витікають слова
Як із розбитого глечика - без дна
Повільно так
Слово за словом
Як крапля за краплею...
І раптом потік нестримний