Ірина Галинич
Так люблю я самотності миті ,
коли клопіт і гул весь погас
і захоплюють рими , що в тиші
заплітають віночок із фраз.
Коли стихне шумна автострада
й за вікном потм”яніють вогні-
буде в тиші самотній відрада
У смутних начерках вона любила
відкрити зміст, здолати ніч.
Цією грою душу захопила.
Чому? Питатися даремна річ.
Вона ,як сон. Ні,швидше – наче мана.
Летить на крилах,пісню ведучи.
усе п”янить ,сама собою п”яна.
Невдалий подих і давкий,
невчасний погляд й так безпечно
ми на межі, і взір німий
розкаже те, що недоречно.
У думку вдарило, як грім гучний,
Відчула дотик уст на скроні
І тихий видих, та палкий
Твої слова – зрадливі фарисеї.
ховають зло, а на устах тремтять.
В твої слова закохані нові ідеї
поміж ряків яких і божевілля й шал летять.
В них часто марення блукає
і часто їх пронизує фальшивий жаль.
В них гріх своїх дітей ховає,
Зневагою мене нагородила
і чашу зла ти випила до дна.
Зриваючи з рамен прекрасні білі крила,
земному пороху їх й бруду віддала.
Чарівне біле личко засмага осквернила
і рук тонка краса опущена у бруд,
гадаючи тепер ,що гідність загубила,
Я розрізняю ритми кроків ,
та серед них нема твоїх.
ще скільки днів чи може років
я не почую більше їх?
Ритмічне дзенькання ключами –
це також вже у забутті.
Лиш маневруючи думками ,
зринають спогади смутні.
Не сковуй риму! Ти ж таки поет.
Скасуй для неї всі кордони!
Нехай вона й – невільний силует,
але ж в тобі вона бездонна.
Не дай украсти цензору красу
твоєї рими- матері твоєї!
Ти подаруй словам загострену косу
Навіщо болем прошиваєш думку,
не відрізняючи добра від зла?
І холодом гартуєш душу?
в свідомості дира пуста.
Знайшовши спокій у проваллі,
залишиш там своє життя.
У темнім склепі, у підвалі
Втікай, втікай від долі,жінко,
не вір у світовий обман!
Не позирай на правду дико,
рятуючись від нових ран.
Ти лиш біжи, візьми з собою
лиш трішки гордості у путь,
бо знов святую думку твою
