Юлія Оліяр
залишіть у спокої кляту тишу
хай мете міста
хай мене колише
поки ще сумна
і нічого не треба на згадку про вас
їй достатньо всього
Сонце заходить за обрій багряний
Вітер тихо колише Країну мою
Ненечко рідна я ще не сплю
тихі подихи Ночі тривожні такі
знов потвори гризуть нашу Землю і нас
кожен день віддзеркалює минулий час
і в світлі дня знайти ще більше світла
і в сутінь ночі більше темноти
там ти
там точно ти
Біле тіло розливалось в сірині
і наповнювало білістю весь простір.
Дивний гість стояв в моїм вікні,
але ж наче не чекала гостя.
Розчинявся простір перед нами,
всі слова розвіялись вітрами.
Серце – гранат. З спокусами, без ґрат.
На когось каже друг, на когось брат.
У такт знов б’ється об заклад,
боїться, щоб не було втрат.
Наче бідніє тугою в стократ,
але то тільки ніч веде парад.
розрадилася
напівмертва вдихнула спокій
сліз нестало
нестало й в мені життя
в ці години поети стають одинокі
і у них вже відсутнє власне серцебиття
Витончено точно ціль ясніє
і шлях збиває з точности завжди.
Буває бідний з бідности бідніє,
так і не побувавши у мети.
Гарматний постріл. Біль, безкрай,
безодня. В безодні инший світ.
стоять передо мною ліс і повінь
із повені десь виринає час
про нас говорить
кпить
про нас
для нас
зміни це час коли найбільше боляче
бо звичний стрій весь зводиться нанівець
помирають люди
нажаль лиш за ними вмирає терпець
і твориться нова історія не тьмяна а сонячна
зміни це час коли ломить руки і ноги
у вовчі пророчі ночі
як виють сичі-поторочі
ввижаються твої очі
вдивляюся в їхні світанки
на фоні безодні останку
незламного ранку
починаю свій твір із легкої води
застигаю часом десь на верхніх акордах
бо згадавши скільки у світі біди
посилаю усе десь далеко до чорта
ноти линуть а дні на місці стоять
як писати коли душа оніміла
Я втомилась від тебе, війна.
Ти жахлива і надто потворна.
Кожен крик твій, як дуло, чорний,
кожен погляд твій - горя струна.
Я втомилась, бо ти незграбна:
не вбачаєш з ким йдеш у бій