Юлія Оліяр
зірвані червоні намистини
розлетілися на частини
розкидалися по світах
загубилися у зірках
позбирати б назад
в найдорожчий свій сад
у стражданні та болі не треба вмирати
у стражданні – воля
мить щира й завзята
у свободи немає легких доріг
свобода – в одвіті
свобода не гріх
В очах лише майбутнє, ах, майбутнє!
Вершини, гори золоті і сад,
в якому розкидає барви многокутні
всіх спогадів минулих результат.
Липневий цвіт знайомих днів прощання,
серпневі зливи відголоску слів.
зміни це час коли найбільше боляче
бо звичний стрій весь зводиться нанівець
помирають люди
нажаль лиш за ними вмирає терпець
і твориться нова історія не тьмяна а сонячна
зміни це час коли ломить руки і ноги
мені дали в руки книгу
і з неї лилась мелодія
таких незайманих слів
як хвилі моря п'янкого
чаруючий звук як нитка
пронизував наскрізь вени
заснути б забутись збутися
торкнутися твого чола
тебе зберегти повернутися
до дня коли злива лила
до дня коли небо рум’янилось
і сонце ще не пекло
усі космоси завжди перетинаються у наших серцях
і у снах звідки часом вилізти важко
заплутані дороги водять тебе по давно зруйнованих мостах
і намагаються з останніх сил на дуже важкі рани шви накласти
усі космоси чомусь носять твоє ім’я
і часом переконують світ називати їх надто просто
мене до кінця нічим не вимучити
замучили тільки розчавлені люди
пусті невчені яких неможливо вивчити
бо всередину глянеш нічого не буде
їхні човни лиш чекають вітру
і чисто байдуже на усе
наказуй деревам у вись не рости
наказуй хмарам спинити вітер
наказуй вітру себе не нести
наказуй плодів не родити квітам
наказуй сонцю змінити день
наказуй зорям усім потьмяніти
мовчи
хай за тебе ракети працюють
хай за тебе кулі говорять слова
хай побачить москаль яку наші солдати казку малюють
у найгірших своїх снах
хай ворог чує сичання і дикий шепіт
боже, якби ти вмів говорити…
якби розуміла я твою мову
якби…
то б і я з тобою заговорила
бо вся ця краса що сьогодні для мене
то твої слова
і в світлі дня знайти ще більше світла
і в сутінь ночі більше темноти
там ти
там точно ти