Махновія Степ
Метеликом сяду на твої я плечі
І пісню ласкаву тобі наспіваю
Про море сніжинок, що душу виймають,
про дивне, і вічне, і все, що доречне.
Між сном і долиною снів є кордони,
Кордони обітниць і забобонів.
Щастя - це торкнутись тебе,
ти винуватець мого безсоння і навпаки.
Щастя це відчувати дотик
тобою цієї листівки.
І дякую тобі, що ти є,
Ти мій допінг,
Вирвані сторінки-папери
З зошита зеленого були
У вогонь безжально полетіли
Не дописані на них були рядки
Без жалю і співчуття вони
До душі одної не зуміли
Вітер дивний свідок тиші.
Він знає більше, ніж потрібно двом.
Вплітає він стихії в дивні вірші
і доторком він обертається на шторм!
Він вільний, йому заздрить птах шалений.
Він блискавці - суперник і не брат.
Немов січневі квіти, праникові,
Довершено вкладаються в букет
Тобі у вияві прихильності й любові -
Там залишився серця силует
Його.
Мені сьогодні наснилася війна,
І серце в жилах, наче охололо,
І відчай охопив мене з повнА
Душа на відстань певну відлетіла.
Не втратити надію над усе,
Проте спитати більш ніхто не сміє.
Над нами сяє сонце золоте,
Над нами небеса синіють.
Якби ти знав, як я тебе люблю
І очі ти мої тоді побачив!
Я не зроню сльози з очей.
І більше не заплачу -
Чорнила туші надто дорогі тепер,
Проймають ті слова за душу, кляті.
Напрочуд гарні, напрочуд дорогі,
Одначе,
Умисно я зробила перший крок
наперекір своїй совісті,
я давно припинила слухати рок
більше він не несе мене до зірок-
в мені надто багато гордості.
Ти змушуєш моє серце битись пришвидшено,
Ти навчив мене літати не будучи пташкою
Твоя посмішка стала мені нагородою,
Ти обплів життя моє казкою…
Ти зачарував мене вродою,
Ти захопив мене зненацька, мов злодюжку,
З обійм твоїх мені не вирватися самотужки.
Мені б літати - хтось поцупив крила.
Перед твоєю чуйністю – безсила!
Не вирвусь я з обіймів самотужки,
Сама з собою в тиші розмовляла,
Підняла вії взлету догори…
Ніхто з людей мене не впізнавали.
Казали :янгол ви…
Чи янгол я ? - мене смішило трохи!