Надія Ковалюк
Шукатиму до щастя я свій путь,
До справжнього, до самого земного.
І стрілки на годиннику завмруть…
Сьогодні-день народження у Нього.
Я серцем напишу йому листа,
Якому не дійти до адресата.
Мені на це не вистачить життя-
Я повернусь…ти чуєш…повернусь!
Весняними квітучими садами.
Коли дощами досхочу нап”юсь,
Разом із перелітними птахами.
Зів”ють лелеки гнізда на дахах,
І роси будуть марити світанком.
Коли запахнуть яблуні в садах,
Душа моя! Відкрийся і скажи:
чому всі карти сплутались в колоді?
Кудись поділись всі мої тузи…
А злодій час гуляє на свободі,
безжально забираючи роки.
Де взяти стільки мудрості і сил?
Черпнути з неба те велике вміння:
Я так хочу забути тебе,
Бо здається, що далі – вже прірва.
Відчуваю, що годі уже,
Але пам’ять – така непокірна.
Надто важко тепер підвестись,
(Я фатально спіткнулась об тебе).
Наче зірці, що падає ниць –
Хороший мій, далекий мій, не мій…
Твої долоні ще для мене рідні.
На серці досі віє буревій,
Не розтопились ще сніги тогідні…
З надією збудовані мости
Стоять до мого серця непорушно.
І на душі ще досі тільки ти.
Ще пам’ять минулі обрАзи колише,
та я не шукаю вбиваючих слів –
вони найколючіші і найстрашніші,
коли вимовляє їх той, хто любив.
Я знаю слова – смертоноснії стріли,
що замість мішеней влучають в серця,
злітають із вуст, обпікаючи тіло,
Розірви всі нитки і вузли,
Що пов’язують нас із тобою.
Наче свічку вночі, загаси
Те проміння, що зветься любов’ю.
Промайни, наче потяг вночі,
Переплутай до мене маршрути,
Розчинись у вечірній імлі,
Як часто я задумуюсь над тим,
чи є на світі люди незамінні…
Якщо немає, то з яких причин
я згадую про тебе щохвилини?
Людське життя – найбільше із чудес,
це подарунок, з чорно-білим бАнтом,
та хтось післав любов нам із небес,
Сьогодні – мій останній із листів:
без докорів, без сліз і звинувачень.
ВпізнАєш почерк серця між рядків,
бо всі слова тепер не мають значень…
Пробач мене,що в люту заметіль
я зігрівалась спогадом про тебе,
пробач широкі обрії надій,
На годиннику – осінь, в руці – телефон:
абонент тимчасово відсутній,
а життя по хвилині стікає з вікОн
і дощем розмиває майбутнє.
Своє небо мені ти кидаєш до ніг,
ходиш слідом і дихаєш в спину,
і щезаєш раптово, немов перший сніг,
Було багато пройдено доріг…
У подругах,у друзях,у коханих
Я бачила для себе оберіг.
Але так рідко згадувала маму…
Коли ж втрачала віру у людей,
Коли життя надламувало крила,-
Я линула до маминих грудей,
Вкриває плечі зоряною шаллю
Розгнівана цариця – чорна ніч…
Твоє – “пробач”, моє – “іще кохаю”…
Ми зіткані з тобою з протиріч…
Твоє “пробач”- не грітиме долоні.
Його вага- що дим від цигарок.
Навіщо ти цілуєш мене в скроні,