Надія Ковалюк
Я вірю у тебе,як вірять у Бога,
І віра моя – кришталева і чиста,
Бо ти – жовтокоса, бо ти – синьоока,
Бо серцем колисана, рідна Вітчизно!
Хто прОкляв тебе, обездолена земле?
Ці гнізда лелечі, каштанові стіни…
Невже твоя зірка завчасно померкне?
Читай вірші, переглядай альбоми.
Заглянь у душу до самого дна.
Але не повертайся вже ніколи.
Між нами – стіни, довгі, як життя.
До мене замуровано всі двері,
А ти спали залишені мости
І той вогонь, що не горів, а жеврів
Було багато пройдено доріг…
У подругах,у друзях,у коханих
Я бачила для себе оберіг.
Але так рідко згадувала маму…
Коли ж втрачала віру у людей,
Коли життя надламувало крила,-
Я линула до маминих грудей,
Я так хочу забути тебе,
Бо здається, що далі – вже прірва.
Відчуваю, що годі уже,
Але пам’ять – така непокірна.
Надто важко тепер підвестись,
(Я фатально спіткнулась об тебе).
Наче зірці, що падає ниць –
Кленове листя падало до ніг,
Ховаючи самотність сірих вулиць.
На перехресті пройдених доріг
Раптово наші долі розминулись…
Води багато витече з річок-
І випадково я тебе зустріну.
Багато з неба упаде зірок-
На годиннику – осінь, в руці – телефон:
абонент тимчасово відсутній,
а життя по хвилині стікає з вікОн
і дощем розмиває майбутнє.
Своє небо мені ти кидаєш до ніг,
ходиш слідом і дихаєш в спину,
і щезаєш раптово, немов перший сніг,
Я знов торкаюсь твого тіла,наче вперше.
Хоч знаю, що востаннє…і нехай.
Я заціловую тебе, на мить завмерши,
Наповнюю жагою через край.
Вуста вустами затуляю на пів-слові.
Я знаю,це закінчиться…нехай…
І моє тіло із твоїм в шаленій змові.
Цілує вітер травам довгі коси,
Збираючи їх вранішню росу…
Невдячна доля…Кожному підносить
За все рахунок і свою ціну.
Буває важко в собі біль носити,
Зав’язуючи в вузлик почуття…
Я йшла до тебе, як по лезу бритви,
Я знов торкаюсь твого тіла, наче вперше,
Хоч знаю, що востаннє…І нехай.
Вуста вустами закриваю на пів-слові.
Я знаю, це закінчиться…Нехай…
І моє тіло із твоїм – в шаленій змові.
Ну от і все, хороший мій… Іди!
В моїм житті ти був всього лиш гостем,
усі ми по природі, як вовки –
тікаємо, якщо затІсний простір.
Ти знаєш – я не втримую людей,
бо що минуло – те вже не воскресне,
хто має йти – той все одно піде,
Я ще люблю…на превеликий жаль…
Забути не змогла, чи не зуміла…
І знову біль, немов струни скрипаль,
Торкається і надриває тіло.
І спогади…заміщують думки,
Гортають за сторінкою сторінку…
Десь є щасливі люди, та не ми…
Забулось… Відболіло… Відлягло…
Не б’є вже по руках розчарування.
Невидимою ниткою вплело
В моє волосся слід твого кохання.
Не переймайся… Більше не болить…
Дощів із сліз у мене вже не буде…
Єдиний крок, всього лиш тільки мить-
