Надія Ковалюк
Забулось… Відболіло… Відлягло…
Не б’є вже по руках розчарування.
Невидимою ниткою вплело
В моє волосся слід твого кохання.
Не переймайся… Більше не болить…
Дощів із сліз у мене вже не буде…
Єдиний крок, всього лиш тільки мить-
Кленове листя падало до ніг,
Ховаючи самотність сірих вулиць.
На перехресті пройдених доріг
Раптово наші долі розминулись…
Води багато витече з річок,
І випадково я тебе зустріну.
Багато з неба упаде зірок,
Цілує вітер травам довгі коси,
Збираючи їх вранішню росу…
Невдячна доля…Кожному підносить
За все рахунок і свою ціну.
Буває важко в собі біль носити,
Зав’язуючи в вузлик почуття…
Я йшла до тебе, як по лезу бритви,
В ім’я любові… Ні, наперекір!
Не лізь у мої спогади павуччям!
Я на шматки розрізую цей біль,
зціпивши зуби, тихо і беззвучно.
І щастя не шукай, його нема!
Воно стекло дощем між сірих вулиць,
де сиву осінь всмоктує земля,
де наші долі слізно розминулись.
Душа моя! Відкрийся і скажи:
чому всі карти сплутались в колоді?
Кудись поділись всі мої тузи…
А злодій час гуляє на свободі,
безжально забираючи роки.
Де взяти стільки мудрості і сил?
Черпнути з неба те велике вміння:
Скажи мені, коханий мій, чому
У грудях більше Серце не живе?
Воно так щиро вірило в весну,
Та необачно вибрало тебе…
І після тисяч пройдених доріг
Та попелу від спалених мостів-
Упало без жалю тобі до ніг,
Присвячується українським жінкам-заробітчанкам
Так буває…Кому яке діло,
Що на небі всі зорі – чужі,
Що хворіє частіше не тіло,
А частина твоєї душі?
Хтось зігріється в рідних долонях:
Скільки крику буває у тиші,
скільки слів і думок у мовчанні,
коли знаєш ні більше,ні менше,
а кінцівку в своєму романі…
Ця любов зігрівала нам пальці,
і тому не шкодую й не каюсь:
серед сотень відомих вакансій
Я тікаю сьогодні назавжди
З королівства Розбитих Сердець.
Я відношення, наче канати,-
Розриваю ущент, нанівець…
Пробачаю, що стала для тебе
Однією з розмінних монет.
Та в твоєму безбарвному небі-
Чому з тобою, наче на дуелі?
Не стати б твоїм ворогом лишень.
Я зачиняю в серце своє двері,
Ховаючи його, як ту мішень.
Ти цілишся образами,словами,
Шукаєш найболючіші місця.
Скажи мені, що сталося між нами:
Тремтіли руки, капала сльоза.
Ти розтоптав мою невинну душу…
Та на плече лягла Його рука
І прийняла на себе тую ношу.
Нехай пробачить Він заздалегідь,
Що з вуст моїх збиратиме отруту,
Що загірчить Йому солодкий плід,
Згорає сонце у долонях неба,
Вже ніч сплітає зоряні вінки.
Ти знаєш,він у мене – те, що треба,
І все б – нічого, але він – не ти…
Чия вина у тім, що так буває?
Будуй мости хоч до самих зірок,
Кохання або є, або немає,