Оксана Осовська
Весна… а вітер обриває цвіт,
Шматує серце, сповнює відчаєм :
Бабуся не виходить до воріт,
Ріднесенька мене не зустрічає.
Шершаві ручки, вічні мозолі –
Де мій притулок, оберіг дитячий ?
Як смакувались Ваші киселі !
Всю ніч у мозку гастролює день,
І циркулює по нейронах струмом.
А вранці з дому вибіжить мішень
Дорослістю прикрита і костюмом,
Щоб знати : вічне серце чи забіг !
Так вічна кава ставиться до столу,
А в сумочці робочій оберіг –
Приходить час і ваблять нас вокзали –
Берем квитки, отримуєм – білети…
Щоб душу інші втішили сюжети,
Яких свої дощі не написали.
Ми, перелітні, втративши в вазі,
Такі долаєм позахмарні траси,
А не платформи чи дорожні каси
Є в друзів безперечні привілеї:
Аміго слід у долі залиша…
Колись моя схвильована душа
Всміхнулась до прекрасної твоєї.
Для тебе досі дні мої відкриті –
Яка різниця, хто кому напише?
Не знаю, як тобі, мені світліше,
Яка Любов святкує зараз грудень!
Яка жага випалює мости!
Лиш зорі знають: будемо ми! Будем!
А серце мерзне, терпне від сльоти!
Яка Любов не обійшла застуди!
Якраз чомусь вразливіша така!
Зника мій голос і в захриплі груди
Твій кожен зойк, як в рану, проника!
Простіть того, хто Вас кохає,
Кому цей пломінь не на мить.
Того, хто вірить Вам безкрає,
Не осудіть, не остудіть !
Того, хто не зустрівши б Вас,
Уже б зачах, навік погас,
А так – живе і як палає !
Може, буває на світі любов без печалі –
Радість чиясь досягає постійних висот,
І рівновага приность плоди небувалі –
Рай на Землі. А в раю не буває турбот !
Мабуть, у небі чиємусь є сонце барвисте –
Майже розумне, що знає про міру і межі !
Ніжну веселку малює над дахом, над містом,
Снігом – снігом скроні Ваші вкриті,
Втоми слід на ясному чолі…
Вас так мало вже на білім світі,
Наші незабутні вчителі !
Осінь в школу кличе, стеле листом,
Дзвоником чарує Вас щораз…
Без оркестрів ходите Ви містом –
Які світи між нами і роки!
Які шторми невидані і штилі!
То сніжні, то квіткові заметілі –
Отак рука торкнулася руки…
Які цілунки розум відняли!
Які обійми душу відігріли!
То забирали, то давали сили…
Те, що було, було не жартома,
Мене ламало так не випадково.
Прости мені не обережне слово,
Спини мене : я не спинюсь сама !
Гашу шалену ніжність, та дарма :
Шматує груди золота зірниця…
То не засну, то безнадійно сниться
Бувай – а я спішу в нікуди !
Судилися мені буденні і сумні
Без тебе нові дні –
Я звикну, будь що буде !
Бувай ! А смуток – через край !
А варто : отак життя – на карту ?
Найтяжчі ці хвилини старту
