![АЕ IV (Феодали холодного лену)]()
Сніг хрустить під ногами, неначе кістки, що зібрались за осінь і літо,
Я не знаю, насправді, куди я іду, і не хочу про це дізнаватись.
Я ховаю під каптуром роки й думки, щоб у березні їх відігріти,
Ну а поки – лиш це, лише крига і ртуть, дві сестри, що знайшли в мені брата.
Я іду уперед, та вперед не дивлюсь, бо вітри люто хлещуть в обличчя,
Зусібіч підступає січнева пітьма, сніг синіє, а сутінки марять,
Розпускаючись цвітом розсічених вуст. Якби небо спустилося нижче,
