Олександр Жиго
А скажіть мені, очі пусті,
Що в житті примостилися зручно,
Скільки коштують нині святі,
Ті, яких ви так любите гучно?
Вам сподобався запах смоли?
Вам смакують мелодії муки?
У глухої стіни,
Підім’явши перину,
Я дивлюся у сни,
Наче в Рай скрізь шпарину.
Може, янголи там,
Може, спогади давні,
Зізнайся, чи ти згадуєш мене?
Чи недарма тобою захлинаюсь?
Чи має сенс життя моє земне,
В якому я за тінь твою хапаюсь?
Зізнайся, чи я й досі не набрид?
А може вже набрид, того ж не знаю,
Мені уже не треба роздоріжжя,
Мій напрям – скрізь,
І не потрібний вибір,
Завершилась епоха
Босоніжжя,
Яку дарує всім
Квадратик почорнілого вікна,
Мандрує Марса вишенька червона.
У мене є горішки і луна,
Порожній двір і кіт на підвіконні.
Виблискують срібляники роси,
На дереві сидять ворони сонні.
Блищить асфальт –
Уламок чорний ночі,
Насичене повітря
Сивиною,
То тихий дощ,
Він тихо жити хоче,
Там, де реальність загубила суть,
Там, де думки й хвилини первозданні,
На спинах диск земний кити несуть
У нескінченнім, вічнім океані,
Де для тривоги завжди не сезон,
Не проявляє розпач втіхи гучно,
Коли мої замовкнуть дати
І небо схилиться святе,
Я буду й далі Вас кохати
(Хоча, навіщо Вам оте?..)
В книжках кричати письменами,
І долі гамувати гнів,
Дрімає хутір схований в століттях,
І спогади, і люди тут чужі,
Лише старе опудало в лахміттях
Лякає мовчки пустку на межі.
Прозорий день, а ніби все в тумані –
Поля, садок, лісочок за горбком,
Вода та хліб – і вся вечеря.
Сідає смуток на чоло.
Хтось тихо стукає у двері.
Кого іще тут не було?
Кому і що іще віддати?!
Як по землі вас носить Бог?!
Невчасна осінь… Хоче дощ іти,
Пташиним жалем стукати у двері,
Холодний вітер ріжуть проводи
І захід п’є свою «криваву Мері».
Десь у полях гудуть іще жнива.
Там небагато. Скоро сніп в'язати.
Життя мов копійка котиться,
Дзеленьк – і уже нема,
Прости мені, Богородице,
Що я його не трима.
Його запахи полинові
Тривожать буття моє…