Таня Бенещук
Ты сердце ложью напоил,
А равнодушием вогнал мне гвозди в спину.
Ты говорил, что никогда так раньше не любил,
И я поверив воскресила веру, и надежду.
Теперь над пропастью брожу я как слепая…
Над городом парю я мыслью по-ночам.
Ведь ты когда в меня любовь вдыхая,
Ти мій. Душею,серцем і рукою.
Ти мій. Любов і ненависть моя.
Собі зізналась надто пізно,
А ти зрадів,що й досі думкою твоя.
Мої вірші,мені ж мечами стали,
Вони мій сміх безмежним сумом нарекли.
Пробач,що ядовито так в’їдались.
Пусті слова, зруйновані надії…
Мій тихий сум, як плач гірського кришталю.
Він випнув геть, усі мої крилаті мрії,
Він випнув радість без жалю.
Мій гіркий плач мов клекіт журавлиний,
Зірвався з уст у прірви чорноту.
Бджолиним роєм, що безмежно дивний,
Лягло перо в надії у зізнаннях,
Душа зітхнула від жалю.
Я не сказала слів тобі прощальних,
Ти так і не сказав мені «люблю».
В конвертах білих,летять до тебе сльози,
Ранковими туманами біжить моя журба.
Слова в рядки скупі,важким камінням впали,
Ти знаєш, що таке самотність?
Ти відчував хоч раз любов?!
Неначе я зірвалась у безодню…
А в жилах замерзає кров.
Ти куштував на смак солоні сльози?
Можливо скажеш де їм край?!
Бо вже не помічаю в травах роси,
Привіт, колишній мій. Привіт,
З календаря подій вже зірвано немало…
Скажи чи згадуєш осінній шепіт мрій,
Як до нитОк, кохання, душу пробирало?
Чи згадуєш незграбний вальс,
Танцюючого з вітром листя?
Всі перехожі: хто під парасолю, хто у плащ,
Гадюкою в’ється на серці журба,
Печаль все міцніше стискає в обіймах.
З тобою так «вільно», без тебе —- «тюрма»,
За обрій надію відніс чорний ворон на крилах.
Минають рокИ… З гіркОю самотністю я
Щоночі лягаю у постіль.
Потрібно терпіти та сили триматись нема,
Ти розбив моє серце і мрії,
Наче вітер об камінь хвилю морську.
Розіп’яв без жалю щиру душу й надію…
Ще насміливсь спитати чи тебе я люблю?!
Ти ж кохання без краплі поваги,
То під ноги кидав, то здіймав до зірок.
І терпіння сталеві канати,
Така жорстока та водночас ніжна.
Така весела і сумна…
Уся в надії й безнадійна,
Блукає світом десь моя загублена душа.
Ти загубив її серед страждання.
Пішов залишивши на самоті.
Дізнались серця струни,що таке розчарування,
Спрошу тебя, не ответишь…
Кричу, но как всегда молчишь.
А на асфальте дождь рисует силуэты,
Где ты все дальше от меня бежишь.
Я разбиваю руки и целую небо,
Сказать молю, когда вернешься ты.
Но небо отвечает мне не смело:
Ты для мены глоток надежды,
Глоток заботы, теплоты.
Ты тот , кого так не любила прежде,
Ты воплощение моей мечты.
Бывает мне порой с тобою трудно,
Но позови и я перед тобою.
Я улыбнусь любя, совсем не гордо,
Ну, что ты смотришь на меня?
И для чего в глазах застыли слезы?
Ты думал, вечность, буду ждать тебя?!
Свободен вновь. Зачем теперь вопросы?
А помнишь с сотой просьбой я…
Без капли гордости к твоим ногам упала?
Теряла разум… Не понимала бытия…
