Таня Бенещук
Судьбы злодейские замашки,
Известны нам с былых времен.
Сбивает с ног, срывает маски,
То усмиряет жизнь, то бьет ключом.
В ее руках мы как марионетки,
Играем роль от циркача до палача.
Она сегодня дарит радость, пишет сказки,
Привіт, колишній мій. Привіт,
З календаря подій вже зірвано немало…
Скажи чи згадуєш осінній шепіт мрій,
Як до нитОк, кохання, душу пробирало?
Чи згадуєш незграбний вальс,
Танцюючого з вітром листя?
Всі перехожі: хто під парасолю, хто у плащ,
Ти розбив моє серце і мрії,
Наче вітер об камінь хвилю морську.
Розіп’яв без жалю щиру душу й надію…
Ще насміливсь спитати чи тебе я люблю?!
Ти ж кохання без краплі поваги,
То під ноги кидав, то здіймав до зірок.
І терпіння сталеві канати,
Така жорстока та водночас ніжна.
Така весела і сумна…
Уся в надії й безнадійна,
Блукає світом десь моя загублена душа.
Ти загубив її серед страждання.
Пішов залишивши на самоті.
Дізнались серця струни,що таке розчарування,
І зникнеш ти. А я піду кімнатами бродити,
Вдихаючи без міри нікотин.
Самотньо так…Та треба далі жити,
Бо є вагомих декілька причин.
Тобою маю ще так важко відболіти,
Твій аромат ловити в кожному кутку.
Тобою мріяти, клясти, радіти…
У кожного свій шлях,своя не впинна доля.
У кожного свій хрест на смертному плечі.
Комусь кайдани,відчай…Комусь воля,
Комусь душа,як золото. Комусь – дрімучії ліси.
Когось в чоло холодними губами,
Цілує доля з диким скреготом зубів.
Когось зігріє ніжним подихом весняним,
Пусті слова, зруйновані надії…
Мій тихий сум, як плач гірського кришталю.
Він випнув геть, усі мої крилаті мрії,
Він випнув радість без жалю.
Мій гіркий плач мов клекіт журавлиний,
Зірвався з уст у прірви чорноту.
Бджолиним роєм, що безмежно дивний,
Ти знаєш, що таке самотність?
Ти відчував хоч раз любов?!
Неначе я зірвалась у безодню…
А в жилах замерзає кров.
Ти куштував на смак солоні сльози?
Можливо скажеш де їм край?!
Бо вже не помічаю в травах роси,
Любить оказывается тяжило.
Любить оказывается больно.
Когда не его рука ласкает плече,
Когда не твое он целует колено.
Души в ней не чает… А ты? Ты одна…
Сидишь перед окнами в кресле.
Ведь знаешь воздвигнута «были» стена,
Спрошу тебя, не ответишь…
Кричу, но как всегда молчишь.
А на асфальте дождь рисует силуэты,
Где ты все дальше от меня бежишь.
Я разбиваю руки и целую небо,
Сказать молю, когда вернешься ты.
Но небо отвечает мне не смело:
Давай убей меня! Затронь словами сердце.
Не бойся, мне не больно…Я же «сталь».
Добей и будь собой доволен,
Ведь я же «бывшая», а бывших нам не жаль.
Натягивай своею ложью нервы,
Ори, что не в ладах я с головой…
Со мной заговорили даже стены,
Ну, что ты смотришь на меня?
И для чего в глазах застыли слезы?
Ты думал, вечность, буду ждать тебя?!
Свободен вновь. Зачем теперь вопросы?
А помнишь с сотой просьбой я…
Без капли гордости к твоим ногам упала?
Теряла разум… Не понимала бытия…