Дмитро Загул
…А було тихо. Було журно,
Аж доки з нетрів городів,
Мов свіжий вихор в хату курну,
З потужним криком, грізно й бурно,
Ти в наші села зелетів.
Прийшов у стомлені оселі
З юрбою радісних пісень,
Мій перший погляд дитячий
На заграву сонця впав,
І промінь яскраво-гарячий
Мої очі вперше скупав.
Горіли вогні червоні
В чоловічках моїх очей,
І сонця рожеві долоні
Люба! Літо минуло,
Осінь холодна йде…
А мені з тобою зустрітись
Не довелося ніде.
Де ти тепер – не знаю,
З ким ти проводиш дні,
Що на мої привітання
Пам’яті Володимира Кобилянського
Отчинзно моя дорога,
Мріє великої туги!
Чи колись моя трудна нога
До тебе навернеться вдруге?
Чи на скелях, на грудях твоїх,
Плюскоти річки і шелести гаю
Тонуть прозоро в замислений вечір,
Де чисто і ясно, неначе в нетечі,
Горючі осінні ліси дотлівають.
Плинуть хмаринки у течінь гарячу,
Де сонце за заході обрій стрічає,
А сиві верби галузки печалі
І знов я стою
У пожовклім гаю,
Що серцю про старість нагадує,
А зісохле і тлінне
Листя осіннє
Крутиться й падає,
Крутиться й падає…
В душу мою.
Нехай гуде дзвінка
Мелодія дротів,
Як пісня юнака
На радісний мотив,
Потужно, як рука
Селян, робітників.
Дзвони, дзвони, о музико дротів,
О моя остання світла мріє,
За тобою мій співучий льот.
Може, ще раз промінь твій зогріє
І розтопить кількалітній льод.
Ти вкриваєш млосною імлою
Мій осінній неспокійний сон…
Я так тужно тягнусь за тобою,
Наш день – як маків цвіт,
Що сок його – отрута…
Кувались наші пута
Не дні, а тисячу літ.
Наш день -як маків цвіт:
Отрута в ньому й сім’я…
Вбивали нам у тім’я
Друзі мої!
Вороги мої!
Люде!
Яка прекрасна
вільна земля!
Хай вічно
благословенним буде
її ім’я!
Товариші мої далекі
Під гнітом панської руки!
До вас, до вас, мої думки,
Як у вирій лелеки.
Кому свій смуток передам?
Кому його повірю?
А там, на рідному Підгір’ю,