Дмитро Загул
Де в сивій млі холодних літ
Спинився скандінавський глетчер
І північний, одвічний лід
Розлився, як бурхлива течінь,
Де вбогий, темний трогладіт
Лякливо зустрічав свій вечір, –
Тут народився давній міф
Про дивні, незвичайні речі,
Благословенний піт,
Благословенний труд,
Благословенна рука
Трудівника.
В поті чола здобуваємо хліб, –
Надії його не дадуть.
Ти до праці прилипла,
Як той поліп,
Мить по заході сонця.
Монотонно шумить очерет,
І трава, мов сонна,
Хилиться, клониться…
Спить степ.
Зеленою лінню,
Розтопленим оловом
І
Біжить божевільна машина
По степу… по степу… по степу…
Пильно свердлить очима
Пітьму сліпу.
Захекано стане й затрубить:
– Я йду-у-у!.. –
І в поспіху губить клуби
Праця титанів,
Зоряних сердець!
Не перестане
Їх вільний герць.
Високо тоне
В повітрі, мов птах;
Хто ж тобі, доме,
Виведе дах?
Флейтою плаче серце до вас,
Сопілкою схлипує:
Покинуті. Пасерби долі.
Любі. Рідні. Безвольні.
Зараз не вперше, а в сотий раз
Я одкриваю для вас
Десятилітні болі мої
На рідній чужині…
Упали приморозки ранні
На молоду озимину…
Берези в білому убранні
Гудуть мелодію сумну.
В ці дні, задумливо-багряні,
Я свого серця не збагну.
Снується біле павутиння;
Пливіть, полумінні пілоти,
В повітрі – плинному склі –
До сонця до зальоти
З півсонної землі!
Линьте з леготом-вітром,
Своєвільні лицарі мрій, –
Розвійте прозорим повітрям
На європейському цвинтарі
погасили ліхтарі;
Заграла на своїй гітарі
Скажена кров в німій отарі,
Здригнулись вівчарі.
погасли ліхтарі…
Прийшла година лютій карі,
Там, де втомно в темінь тоне
Кучерявий вечір,
Хтось невтомний дзвоном дзвонить
Про чарівні речі.
Шелестять шовкові хмари
Безчисельним шовком.
Вечір хмарами гітарить –
Марить безумовку.
Вони сидять серед базарів
І продають дрантивий крам, –
Нікому непотрібний хлам
Перед ними храм краси захмарив.
Сидять щовечора, щоранку,
Сидять, торгують цілий день, –
І давніх, крадених пісень