Павло Мовчан
Хвилею зору небо схитнулось,
східності хмари збігали униз.
Прогуркотіло, мов бочка, минуле,
ти ж при падінні на мить зупинивсь.
Там на горі, де громи дозрівають,
скрапують в небо вишні рясні,
крізь намальовану браму до раю
Бездонністю отверзнуті зіниці
округлились, а в них піщані птиці,
кружляючи,
у безвість затяглись…
Я все це бачив, бачив вже колись.
Розлившись поглядом широким по осонні,
лежав і нуривсь глибоко в бездонність,
Твереза ясність літнього малюнка
на холод вказує і не тужавість дня;
схололі даленіючі відлунки
пташина зграя в лісі доганя…
В передчутті уже тремтить осика,
і шелест парафіновий стіка
по окоренках на траву безлику,
Подвійний образ птиці на воді
вколихував настояну тривогу.
Саморухливі хмари молоді
читалися, як послання від Бога…
І синь як сон… нурлива глибина,
повітрокрилі бабки носять світло…
Краса твоя велична, хоч сумна,
Хвилю тепла перемацує глиця,
лінію дня вимальовує птиця,
п’яний метелик квітку шука
і залишає пилок на руках.
Жовтий пилок на знекровленім тілі,
там, де всі лінії вже посиніли,
воском холоне, хоч пахне теплом,
нуриться тінь мені в очі стеблом,—
Світло на землю ллється без стриму,
Божа поймає світ благодать.
Янгол сідає сонячно-зримий,
коники ніжно в травах сюрчать.
Що нас окремить усіх, розлучає,
хто нас за руку заводить сюди
в зону лункої щемкої печалі,
де самохіть зостаєшся один?..
За дужки життя не виносив себе він ніколи,
не думав про вічне,
бо в ньому присутній завжди.
За межами імені власного, ніби у полі,
розмитий свідомістю, сутністю завше твердий…
Немов в заповіднику «я» стрижньове пробувало:
тут руки вкоротять,
там пластирем губи замкнуть…
Я вас не викличу з нічого,
не виплачу, не воскрешу:
нема зворотної дороги.
Там завмира підземний шум.
Спільнопорушно, однобічно
примари гнали їх в пітьму,
у мерзлоту вганяли вічну,
у гнізда металевих мук.
Спливає цегла в глинища з соборів,
та тінь хреста літає нерозтанно,
і погляд підіймається угору,
де клен росте розпачливо на бані.
Ти нас відкинувсь? Ми тебе — зреклися?
Вінча безглуздя храмова руїна.
Зливаються у нуль цегляні числа,—
Ні змістом образу, ні висотою звука
тебе не визначить, не вичитать зі слів,
кут розімкнути, розломивши руки,
зір розчахнути широчінню днів…
О про-сто-ро-бла-га-бла-ки-бо-лю-ча…
самовагома… ніби пух кульбаб…
на видноколі в дзеркалах летючих,
в лелечих зблисках, в захлинаннях жаб…
Громадяться віки і на свідомість тиснуть,
мов набуха гора під власним тягарем…
І палиться життя життєво-смертним киснем,
і ріжуться шибки повітряним шклярем.
І міняться вони: зчорнілі на блакитні…
то миються жовтком, то золотим вогнем…
Чому здешевів так твій, Боже, кожен витвір
і на життя ціна все пада з кожнем днем?
…І вустюки занозяться в зіниці,
суха солома очі розрива,
занурюєшся в себе, як в криницю,
де рідина застигла нежива.
Не від щедрот природи,
а від злиднів
переінакшується зміст твого єства…
Та ні набутків, ані втрат не видно —
