Розалія Блюм
Віриш не віриш, та все ж нанівець
Стільки часу витрачено і зусиль
На те, що колись писав олівець
Все одно розказав краще біль
Все одно запамятався краще біль
а не рима паскудна зі старого вірша
Липнуть квіти палкого літа
Сохне постіль на балконі
Перехожий, пересічний - тихо
Слухає вірші на смартфоні
Крокі пишуть і жбурляють
Мені в обличчя жагу жити
Я, спостерігаючи за темним лісом, втім
У ньому можу розгледіти, дім,
Кохання і турботу,
Звір,який є сердцем нашого народу
Я, уособлюю думки жорстоких, :
Вічність буду убивати і радіти,
Чий світ, протоптана стежина
Що йде за обрій мальовничих гір
Заплохана, і втомлена, старенька павутина
Яку ледве ледве вбачить зір
Чий світ проходить повз твої строкаті
Запалені колись моєю мовою
Хтось сказав у снах не можна жити
Що вони створені за просто так
І що кожну ніч тобою дихати
Не можна, навіть в цих бісових снах!
Хтось сказав що мрії помирають
Після наставання тридцяти
Такий сніг падав наче хмаринки
Кружились візерункові крижинки
Пташині пісні душила туга
І пір'я падали з дахів як порошинки
А ти перехожий йшов здалеку
Можливо, де вже пахне вишнею
Намальована,наче лялька
Я стоятиму на пішоході,
Ховаючи в пальто зап'ястки,
як очі сумні в клопоти
Пройдуся забитою натовпом
Центральною вулицею міста
Привітайся, скажи знову, тому кого
Ти пам'ятатимеш завжди : привіт
Скажи від сердця, підтримай розмову
І у думках спогади збори
Забудь образи, і всю ненависть
Забудь про біль, який тобі він приніс
Коли самотність - подарунок,
То вірші ллються як вода із під крану
Вони несуться мов наостанок
Щоб точно вгледіли талант
Ті люди, що повз тебе ходять
Немов лиш капелюхи й куртки
ніч заспокоїть
голос здригнеться
сам тут простоіть
а потім вернеться
що ж буде завтра?
його не хвилює
Прокидаюсь від твоїх очей
Що стали мені за гобелен над ліжком
Шукаю на цій ковдрі місце
Куди б моя душа не лізла
Приємна до тіла зігріва
Твоя чорна кофтина
Твої слова - мелодія,
що несеться мов струмочок в карпатських горах
Вітром дує прохолодним у жарку спеку