Богдан Юрковський
Сад из яблонь, что стал белоснежным,
Прогнила под ногами листва,
Это ад что покажется вечным,
Не найти тут и грамма яства.
Заварю тёплый чай напоследок,
Зеленоокий птах на підвіконні,
Чекає ранньої весни,
Моя душа — твої долоні,
Мої вірші — твої казки.
Тихенько пісню заспіває,
Навіщо ви всі взагалі мені,
Чому немає з ким поговорити?
Навіщо ваші голови дурні,
Навчились мою голову дурити?
Чому я сам проблеми пережив,
Чується запах жовтневого вітру,
Листя почало вже падати з неба.
Хтось запитає чи в бога я вірю,
Я відповім - мені віра не треба.
Сів я на лавочку десь біля хати,
Такий приємний теплий вітер,
Гаряча кава на сніданок,
А я стою у полі квітів
І знову настає світанок.
Ті помаранчеві тюльпани
Горит внутри всё, и не зря
Болит, как вдруг на раны солью
- Всего лишь лучшие друзья,
То, что вчера считал любовью.
Наш мир печален и жесток
И горы с плечь. Среди туманов,
Сияя золотым мечом, увы, но я тут не при чём,
Шёл рыцарь с весткою желанной,
Ведя дружину за плечом.
Шёл весь в крови и Боже правый!
Как я когда то в детстве написал,
Как я боялся в мыслях потеряться,
Я не хотел быть взрослым, но я стал,
Ходить по миру, прыгать и смеяться.
Я вырасту и стану чуть тупее,
Так тепло самому и сегодняшний день
Мне напомнит о счастье, тем более,
Я люблю одиночества серую тень,
Это то, что родное до боли.
Лёгкий снег тихо падал на белую шапку,
Темна ніч, лиш крізь штори на зорі поглянеш,
Заснеш і крізь сни, і крізь мрії летиш,
Прокинешся, з теплої постілі встанеш,
Приляжеш назад, так і вічність проспиш.
Прокинься, відчуй тої реальності подих,
Чому зазнавши болю, знов один?
Чому сумуєш? Знав що так і буде,
Бо різні на землі бувають люди,
Хтось демона дитя, хтось божий син.
І знов сумуєш, рот прикрив рукою,
Семья, квартира, тёплый чай.
И с запоздалою весною
Пишу ребёнку невзначай,
Как познакомились с тобою,
Как я писал тебе стихи,