Софія Дмитрієва
Наші серця вишиті, мов квітки,
Узорів мільйон, кольорів палітра,
Вони – як вітри, що вʼються у світі,
І кожен дотик залишає сліди.
Наші серця зболені, з розбитими крилами,
Ми ловимо цитати поміж рядків,
Шукаємо правду в тиші віків.
В очах прочитаєш лиш те, що горить,
А сутність ховає місце, де попіл лежить.
Якщо моє світло згасити назавжди,
Серед тиші ночей безсонних
Мандрують розуми людей духовних.
Крізь думки, мов пустелі вітер,
Шукають істину, що схована в мовчанні.
Світло місяця, тіні мерехтіння
Юність моя – це мрій політ,
Де сонце сяє й долає бід.
У велике поле, у вільний світ
Я йшла вперед, у серці розквіт.
Там, де бринять акорди про любов,
У чорнім небі, мов страхи,
Надію згасили тихі зорі.
Вогні палали там, де сни,
Де мрія линула прозора.
Ріка ридала, як серця наші,
Навіть якщо ти вигориш вщент –
Я палатиму, як вогню фрагмент.
Поки живий цей вогонь у мені,
Палаю тобою, навіть уві сні.
Згорю з головою, зникну дотла,
Вітер шепоче, іскри в очах,
Сонце палає, як золотий знак,
І в тихий момент, де не чути слів,
Мовчу, але відчуваю, що ти мій маяк.
Листя м’яко лягає до ніг,
На полиці, де пил оселився,
Відпочивав лист, загублений у днях.
Він побачив наші сни,
Втратив цей долею шлях.
Пожовклий папір, мов старе полотно,
Справжність – скарб, який вічно тримати хочеш.
Важливо бути особистістю!
Кохати так, як тобі заманеться,
Танцювати, ніби ніхто не бачить,
Показувати свою ідентичність світові.
Там, де всі шукають своє місце,
Молода душа, веселощами сповнена,
Співає про запашну весну.
Любов і солодка мрія тому вина.
У зелені поля вона йде гуляти,
Милуючись жовтогарячими та червоними квітами,
І білими пролісками, вогняною трояндою з шипами.
Спогади – примари з глибин,
Тіні, що шепчуть у мить нічну.
Спогади – вогонь серед стін,
Спопеляють і будять тишу глуху.
Спогади ходять босими стежками,
Нумо зупинимося, поговоримо
Ні про що і про все на світі.
І нашими словами створимо
Затишок, у якому хотілося б жити.
Нумо посидимо навпроти,
