Софія Дмитрієва
Пливуть роки, мов тихий річки плин,
Міняються пейзажі і епохи.
У морі часу — світ безмежно довгий,
А я стою на пагорбі одна.
Здається, серце хоче висоти,
Спогади – примари з глибин,
Тіні, що шепчуть у мить нічну.
Спогади – вогонь серед стін,
Спопеляють і будять тишу глуху.
Спогади ходять босими стежками,
Нумо зупинимося, поговоримо
Ні про що і про все на світі.
І нашими словами створимо
Затишок, у якому хотілося б жити.
Нумо посидимо навпроти,
Молода душа, веселощами сповнена,
Співає про запашну весну.
Любов і солодка мрія тому вина.
У зелені поля вона йде гуляти,
Милуючись жовтогарячими та червоними квітами,
І білими пролісками, вогняною трояндою з шипами.
Справжність – скарб, який вічно тримати хочеш.
Важливо бути особистістю!
Кохати так, як тобі заманеться,
Танцювати, ніби ніхто не бачить,
Показувати свою ідентичність світові.
Там, де всі шукають своє місце,
Подивись в очі свого кохання
Що ти бачиш у них?
Я не можу відчути без тебе зітхання.
Я дивлюся в очі твої
І бачу в них доброту твою.
Вони – мов срібні зорі,
У чорнім небі, мов страхи,
Надію згасили тихі зорі.
Вогні палали там, де сни,
Де мрія линула прозора.
Ріка ридала, як серця наші,
Розмови наші плутаються знов,
Вчорашній біль ділимо вдвох.
І меланхолія в кінці рядків
Розкриє книгу із твоїх думок.
Шукаємо справжність чи ідеал,
Слова птахів згоріли в тиші,
Обличчя безсмертних, що вбили вночі,
Хвильовий покинув світ, мов тінь,
Мрія розбилась об стіни руїн.
Курбас, котрий прагнув сцени без сліз,
Війна прийшла на нашу землю,
Руйнує дороги й хати.
Ми зрозуміли сутність болю,
Хочеться кричати й мовчати.
Дим піднімається над полями,
У серці мого краю мелодія звучить,
Вірністю напоєна, красою безмежна.
Україно моя, твоя благородна душа грає,
Твоя краса, як сонце, завжди сяє!
Поля вишневі весною розцвітають,
Любов – вона різна:
Терпка, взаємна й потаємна.
Або крихка, як той кришталь,
Як птах: відпустиш — він у даль.
Любов, як музика, лунає в душі,
