Олена Трибуцька
Ти за мить до весни
Не приходь в мої сни
Я тебе вже давно не чекаю
Не тривож моїх днів
Не запалюй вогнів
Я не хочу ні пекла, ні раю…
В шаленстві осінньої барви
Є драма, і біль, і нарваність:
Під сонцем вмирає краса
І туга летить в небеса…
У світ осінній і туманний,
У мерехтливий падолист
Я сподіваюсь, не в останнє
Зове мене ледь чутний свист.
Чи свист, чи то сичання звіра
Чи темний шепіт уві сні…
Справляла осінь чорну месу,
Рвучи на шмати небокрай,
Старий скрипаль тужливу п"єсу
Грав не смичком - душею грав.
Журбою стугоніли струни
Про тугу днів, фатальність втрат,
Ти вибач…
Я тебе любила
Так, як уміла, як могла.
Моя любов здійняла крила
Та от не впасти не змогла…
Жила любов в сапфірах ночей,
З небес спустився ангел світлий
І з сяючих тонких долонь
Зронив у сад ще нерозквітлий
Троянди білої вогонь.
Світилась квітка мерехтливо
У тиші яблуневих снів
Я п"ю,тебе, осінь, по краплі-
Мов добре, старе вино,
І трунком твоїм гіркуватим
Зцілюсь, мов степним полином.
А смуток опалого листя
Ледь в тиші прощальній дзвенить -
Д.О.
Ти боїшся сказати банальність.
Я заледве втрапляю в тональність.
І вже випита кава – на дні.
Ми знайомі з тобою два дні.
Неба синь у очах твоїх – тону.
Ти – срібний меч,
Ти – золота стріла,
Ти – міць скали
І птаха легкотіла.
Крізь ненависть
Ти проросла й цвіла
Розхристані квітучі абрикоси
Ламали руки-гілля на морозі
І німо плакали зчорнілим цвітом
А демон згуби вже витав над світом.
У спорожнілих вулиць перегуки
Вплітались намистини дивних звуків:
Вересневий ранок - яхонт у вині,
Туманця серпанок стигне в бурштині.
Бродить світом осінь, дівонька бліда,
Осінь рудокоса, відьма молода.
Дівка-ворожбитка заглядає в сни,
І лікує рани темної весни.
Мой ответ молодому поэту, который написал: "Зачем мне целовать кресты, коль я не понимаю веры… И хороводятся химеры. И заколочено окно".
Да, проникать в иные сферы не каждому из нас дано.
Лелеем мы свои химеры, о Небесах забыв давно.
И лишь однажды в мире горнем приотворяется окно:
Сквозь краешек видать узорный – не заколочено оно.