Олена Трибуцька
к некрасивой современнице
Любовь к тебе – не струйка дыма
Ну и не мощная струя
Убито наповал либидо – по чесноку признаюсь я
Твои костлявые изгибы и роковая твердь груди…
Як чорна вдовина хустина колись квітучая земля
Хоронить мати свого сина, та і сама вже не жива…
Пливе у небі домовина крізь стяги синьо-золоті
А в домовині тій – дитина… А вулиці – чомусь пусті.
Я дивилася в очі бездомному псу,
Тріпотів безнадійно в них болісний сум.
"Я піду за тобою, хазяйко, веди",
"Та не візьму тебе, бо немає куди..."
"Не обманюй себе, ти одна, як той перст"
Йшов за мною і йшов наполегливий пес.
Я вип'ю дощ, як полиновий трунок
Осінніх сутінок їх темну суть збагну
Листок зжовтілий, мов любовну руну
Естетськи вшию в ночі таїну
Ну що, коханий, чи до ладу ворожіння?
А more mio, ти чекай. Прийду.