Юра Орловський
Біль чужий – близькодалекий,
Рівновіддалений від нас.
Чому між душами парсеки
Пустопорожніх дій і фраз?
Якби ж то школу збудувати
Сімка ти. Ну що тут ще сказати?
А це число ніяк не перепреш.
Тобі потрібно все контролювати,
А скрупульозністю із ніг мерця зірвеш.
П'ятірка я. Ну що тут ще сказати?
Дім – це для повернення і покидання,
Взаємопорятунку в настрої скрутнім,
Всерозуміючого вчасного мовчання
І сміху щирого й лункого наче грім.
Це дім.
Символізує жовтий у флористиці розлуку,
Але для мене зараз – це панно самотності.
Троянди жовті вздовж бульвару незворотності
Протягують у тріпотінні змерзлі руки.
Нашіптує їм вітер про годину скрути,
Потяг завіз нас кудись не туди,
Такі автономні і горді.
Запропонуєш ковтнути води?
Ні, дякую, боляче в горлі.
Дерева великі й малі за вікном
Люби людей і у любові будеш
Не рудиментом, а важливим видом.
Без цього цілісності не здобудеш,
Не станеш повноцінним індивідом.
Люби людей, яких любити важко,
Суцільний голод і суцільну ситість
Поєднані в зерно одне бажаю.
Блаженний спокій і свята відкритість.
Я часто думаю про те, чого не маю.
Хвилинний сум і не хвилинну радість
Під дощем я її годував нектарином,
Краплі стікали з долоні в рукав.
Бігли, сміялися поміж зупинок,
Лиш світлофор марафон припиняв.
Так все було невловимо щасливо,
Очікування і розчарування.
Дерева голі мов голки стирчать
З червоно - чорної земної тверді.
Незламна віра і поневіряння.
І знову вибір - шальки терезів .
Посилилось тісне ярмо вагань
У круговерті прісно-млосних днів,
Надій, здобутків і розчарувань.
Пробачилося те, що надто важко,
Не дай нажертися своєму егоїзму,
Хай з голоду помре, зловісник, ну а ти
Врятуй святе від муки нігілізму,
Візьмись за власну шкуру й трусони.
Не дай низам загарбати висоти,
Чорніє черню по усіх клітинах,
Закривши пори на іржі замок,
І світ і світло відгородить павутина,
Лишивши тільки чорний смог думок.
Довбе киркою у горі печеру,