Юра Орловський
Ллється прохолода над рікою,
Немов стихійна врівноважена вуаль.
Я на мосту стою, жаль, не з тобою,
Та за обох дивлюся у волинську даль.
А ти десь там, де море й кілометри,
п'ятий поверх вартовою вежею
вікна настіж щілини у вічність
холодними пальцями рук відстежую
струн і самотності звиклу незвичність
між кришкою piano і флажолетом
Суцільний голод і суцільну ситість
Поєднані в зерно одне бажаю.
Блаженний спокій і свята відкритість.
Я часто думаю про те, чого не маю.
Хвилинний сум і не хвилинну радість
Очікування і розчарування.
Дерева голі мов голки стирчать
З червоно - чорної земної тверді.
Незламна віра і поневіряння.
Символізує жовтий у флористиці розлуку,
Але для мене зараз – це панно самотності.
Троянди жовті вздовж бульвару незворотності
Протягують у тріпотінні змерзлі руки.
Нашіптує їм вітер про годину скрути,
Під дощем я її годував нектарином,
Краплі стікали з долоні в рукав.
Бігли, сміялися поміж зупинок,
Лиш світлофор марафон припиняв.
Так все було невловимо щасливо,
густіли містом пальта
і світ навкруг сірів
та раптом по асфальту
дощець задріботів
розкрились парасолі
мов шапки у грибів
Сімка ти. Ну що тут ще сказати?
А це число ніяк не перепреш.
Тобі потрібно все контролювати,
А скрупульозністю із ніг мерця зірвеш.
П'ятірка я. Ну що тут ще сказати?
Не дай нажертися своєму егоїзму,
Хай з голоду помре, зловісник, ну а ти
Врятуй святе від муки нігілізму,
Візьмись за власну шкуру й трусони.
Не дай низам загарбати висоти,
Потяг завіз нас кудись не туди,
Такі автономні і горді.
Запропонуєш ковтнути води?
Ні, дякую, боляче в горлі.
Дерева великі й малі за вікном
Дім – це для повернення і покидання,
Взаємопорятунку в настрої скрутнім,
Всерозуміючого вчасного мовчання
І сміху щирого й лункого наче грім.
Це дім.
Обволікла чоло знебарвлена заграва –
Як Вічне сяйво обрій перейшло.
Хай буде ж вакуум до мрій ласкавий,
Без провороту щоби лезо увійшло.
Та знерухомило чуття пісків пустелі,