Екатерина Евстратова
Може мені важко,
може мені нормально,
може ще досі тихо,
може занадто, криком.
Ніжно співає пташка
чи плаче вона так гарно,
Залишити б питання
на завтра.
Прогнози пусті -
астрологам.
Залишити б газетам
не правду.
Стріха долі біжить із нами поруч
та чварити її уже дарма.
Вона згубила з драмою всю цноту,
трагікомедія зеленого життя.
І без звитяги ми живемо далі,
Я не буду в долгу пред тобою,
я укрою тебя, милый, тем же.
Станет мир весь фоном да мглою.
Забуду его теперь прежним.
Я растаю в глазах твоих томных,
цвета лета в вечер дождливый.
Я згадаю тебе ще не раз.
Хоч немає у цьому і понту.
Хоч не встигло і сонце для нас
засвітити і пів горизонту.
Я згадаю тебе і нажаль.
Мені боляче буде все також.
Заглядай наперед - повір, ти ніщо не побачиш,
адже що буде завтра насправді живе за завісою.
Я знаю, ніколи цікавість до цього секрету втратиш
та краще живи своєю більше ти дійсністю.
Може за місяць на п'єдистал невідомий життя тебе витягне
БОЖЕВІЛЬНО-ЗАПЛУТАНА
Досить на мене все тиснути.
Досить красти в мене повітря.
Я хочу на день лиш зависнути,
але залишитись десь в титрах.
Я помилилася?..Насправді.. Я помилка?
Вже котрий раз я ріжу свою душу..
Кров тече.. Скоріш несіть носилки!
Чи ні.. Вже досить.. Більш його не зрушу..
Якщо в мені проблема, хай тече, стікає..
Хай вмирає, сохне, стигне та гниє.
Не тікай до сопливих цитат за порятунком.
Вірші не поможуть, коли серце тікає з грудей.
Якщо доля та досвід тобі не дали обладунків,
ти загубиш життя та надію у світі людей.
Не тікай до пісенних рядків тобі незнайомих,
шукаючи в них якусь правду чи вірні слова.
Тримай мене -
так ціпко,
як поручень в старому автобусі,
щоб не впасти,
время тихо стучит
по вискам
по-секундно
по нервам
а сердце молчит
не устав
Мои строки рваными стали теперь,
ибо в сотни дорогах я не вижу итога.
А без итога, нет смысла открывать дверь,
и пускать к себе, если не с чем вести до порога..
В этих сотнях метель я утратила все вектора,