Екатерина Евстратова
Коли поруч з тобою - я втрачаю голову.
Самоконтроль, як бач, поняття невідоме.
Немає в нас нічого гальмівного.
Тільки щось нове та незнайоме.
І тріскаються вени, від потоку крові.
І б'ють шалені в серці ритми швидко так.
Я вчаділа від тебе,
здуру вчаділа.
Я марила
та маривом, нажаль.
А мама радила,
щоб розуму не зрадила.
Оставь меня у пропасти.
Мне нужно это видеть.
Мне нужно знать что ждет меня, если я сорвусь.
Если вот по глубости
я не смогу предвидеть
вновь капкан в пути своем -
Розмовляй зі мною більше, розмовляй.
Тамую спрагу я від ніжності розмов.
Від слів твоїх сильніш всіляких сяйв
в моїй тіні твій світлий ореол.
Мила, розкажи про дивний світ.
Чи знаєте?.. Поезія солодка,
мов омиває душу та клітини.
Кожне слово, рими кожна нотка
до серця тихо, мов пір'їна лине.
Так м'яко, ніжно падає до долу
Я пам'ятаю ті несміливі кроки,
ту боязкість мою при кожнім слові,
по венам моїм дивні мікротоки,
забуті всі слова у новій ролі.
Я пам'ятаю ту дитячу невторопність,
В тобі назавжди печатка
як виріз, опік чи шрам.
Не закриє ніяка лататка.
Не під силу вона лікарям.
Не зійде.. Вкипіла до смерті.
До останнього подиху твого.
А я бегу куда-то, от чего-то,
за кем-то, в пропасть, в неба облака..
Быть может остановит меня кто-то?
Хотя не нужно.. Дорога далека!
Ещё бежать мне нужно долго-долго,
постоянство смешивая с ветром.
Не зраджуй її морально,
не зраджуй її фізично.
Ти будеш її останнім,
вона - твоєю, навічно.
Не шукай для цілунку причину,
не зви її мрії дитячими.
Феніксом з попелу.
З пилу та з бруду.
Лиш підіймати
крила до неба.
Злікувавшись від Опалу,
не згинули й будем
Бачиш сам..
Ми з тобою банкроти.
В нас немає нічого - нажаль.
Лиш обірванні струнами ноти,
пляшка віскі, лід та печаль.
Запоздалая весна.
Ночь и город.
Синтез ароматов от цветенья.
Свет тусклый от окна.
Ты жив, ты молод.
Ты бурная волна в тихом теченьи.