Екатерина Евстратова
Ми втрачаємо мрію свою на шляху
зрозумівши її недосяжність.
Зрозумівши стежку доволі важку
та обставин життя невблаганність.
Ми втрачаємо мрію, назавжди бува
Анастасія
У душі його світ навпаки, незнайомий,
Один погляд запав у програмі як вірус.
У ній щось нове, щось йому не відоме.
Як лиш в очах ці чари вмістила?
залиши моралі свої далеко на потім,
все одно не почую і не відчую тим пач.
треба було гальмувати мене ще на зльоті,
а не коли вже злетіла коробка вщент передач.
Я прошу,
не торчи у меня в голове,
не порти жизнь мою
снова.
Если нужно
ты просто раскрой,
Блакитні очі..
Очі неба..
Хіба це все що мені треба?
Шепіт ніжний
Мрії повінь..
Коли ти ловиш напівслові?
Мені страшно,
коли життя замикається в коло
кожен день у цикл стає однаковий.
Мені дивно,
коли люди тікають по сірим домівкам,
Заглядай наперед - повір, ти ніщо не побачиш,
адже що буде завтра насправді живе за завісою.
Я знаю, ніколи цікавість до цього секрету втратиш
та краще живи своєю більше ти дійсністю.
Може за місяць на п'єдистал невідомий життя тебе витягне
Ти мені вибач.. Я буду пам‘ятати..
Та не зтерти це ніяк, бачиш, гірко.
Я намагалась у душі це все зам‘яти.
Та навіки там від білю буде дірка.
Ти мені вибач.. Як наснаги буде..
Хоч собі я не пробачу.. Й не повинна.
Вам мало в світі цьому злості?
Куди не глянь чи сум, чи лють, чи біль.
Наш великий й неосяжний простір,
вже програє цей довговічний бій.
Нас як хвороба поїдає заздрість,
а гордість тягне вниз до самоти.
Чорти з пекла виходять холодні,
непомітні, без диму й вогню.
Не рогаті вони й не червоні.
Всі примають подобу людську.
В їх блокнотах призначення й цілі,
В тобі назавжди печатка
як виріз, опік чи шрам.
Не закриє ніяка лататка.
Не під силу вона лікарям.
Не зійде.. Вкипіла до смерті.
До останнього подиху твого.
Прощай! Не распахну я двери
пред тобой, друг мой, никогда.
Уж до крови удалось проверить,
что развела с тобою нас судьба.
Холодный чай... Ты такой не любишь,
