Екатерина Евстратова
О, милый ветер, коль исповедь длинна,
угомонись, меня прошу послушай!
Скрытые мысли сведут меня с ума!
Взгляни в мою израненную душу!
Не зраджуй її морально,
не зраджуй її фізично.
Ти будеш її останнім,
вона - твоєю, навічно.
Не шукай для цілунку причину,
не зви її мрії дитячими.
Розмовляй зі мною більше, розмовляй.
Тамую спрагу я від ніжності розмов.
Від слів твоїх сильніш всіляких сяйв
в моїй тіні твій світлий ореол.
Мила, розкажи про дивний світ.
Мне много чего бы хотелось сказать,
но пока не достаточно слов.
Мне много хотелось бы всем показать,
за гранью фантазий и снов.
Но пока эти мысли могу лишь крутить
в голове на своем языке.
Я настолько пропиталась дымом,
суетою личностей, дорог,
мыслями ненужными, дурными.
Сквозь просяк меня городской смог.
Дышать всё стало тяже, с каждым вздохом..
Смотреть бы реже на тупые лица.
Я стану твоєю вітчизною,
я стану твою родиною,
я буду для тебе різною,
я буду для тебе єдиною.
Я буду для тебе спокоєм,
я буду для тебе розвагою.
На межі я і ти
так і треба?
Ти надію мою
збережи.
Я дивлюся у
захмарне небо,
Я відпускаю усе.
За класикою жанру -
в вогонь всі докази
існування нас
у минулому світі.
Коли поруч з тобою - я втрачаю голову.
Самоконтроль, як бач, поняття невідоме.
Немає в нас нічого гальмівного.
Тільки щось нове та незнайоме.
І тріскаються вени, від потоку крові.
І б'ють шалені в серці ритми швидко так.
Я дивлюся на тебе та мрію,
майбутнє наше малюю.
Від думки своєї я млію
та щоки в червоне фарбую.
Я дивлюся на тебе й щоразу
Дякую за ту останню ніч,
за ті повні келихи прозорі.
За незбагненну в світі цьому річ,
за почуття, що не підвладні мові.
Ми наче в морі, десь далеко там,
де не чіпають наші нерви люди.
Тише-тише, мой друг, тише-тише..
Я покой твой навеки нарушу.
Тебя уж теперь не услышат
Свою душу ты вывел наружу.
Я Лилит* твоей стала по праву,
И прощенья мне нет, знаю.. знаю..